Життя без прикрасМарія повільно пройшлася кімнатою. Вантажники тим часом закінчили впихати продавлений диван у куток і, важко дихаючи, тупцювали біля порога, чекаючи розрахунку.
— Чуєш, сестро? — Таня підійшла впритул, узявшись у боки. — Давай без цих твоїх поглядів. У мене ситуація критична, мені жити ніде. А ти тут собі царські хороми влаштувала, тижнями порожні стоять. Я тут усе перероблю під дитячу. І стінку цю ми завтра на звалище винесемо.
Марія подивилася на сестру. Двадцять п’ять років, жодного дня офіційної роботи за все життя. Вдале, як здавалося матері, заміжжя з бізнесменом середньої руки, яке скінчилося рівно тієї миті, коли чоловік зрозумів, що одружився з побутовою безпорадницею з королівськими амбіціями. І тепер цю проблему Лариса Вадимівна вирішила елегантно спихнути на територію старшої доньки, водночас не забувши прихопити чотири мільйони. Класика.
— Ларисо Вадимівно, — Марія принципово назвала матір на ім’я та по батькові, — ми з вами домовлялися. Я віддаю вам гроші. Ви переоформлюєте квартиру на мене. Гроші ви забрали. Тепер тут розпоряджається квартирантка, яка планує викинути мої меблі. Ви нічого не переплутали?
Мати насупилася. Театральна м’якість миттю злетіла, поступившись місцем звичному базарному натиску.
— Ой, які ми ділові стали. Домовлялися вони. Ти матері рідній договорами дорікати будеш?
На шум у дверному отворі з’явилася сусідка знизу. Людмила Степанівна, пані чималих габаритів із невдоволеним обличчям, зазирнула до квартири, спираючись на масивну палицю.
— Що за погром? — проскрипіла сусідка, оглядаючи розтерзаний коридор. — Ви мені тиньк на майданчику позбивали своїм диваном, і візочок приберіть із проходу. Мені через нього до ліфта не протиснутися.
— Жінко, йдіть куди йшли, — відразу скипіла Таня. — Не бачите, люди переїжджають. Нічого вашому тиньку не станеться. Будинок і так на ладан дихає. Будете обурюватися, ми вам ще й килимок затопчемо.
Людмила Степанівна отетеріла від такої нахабності. Вона перевела погляд на Марію, яку знала як тиху й чемну сусідку.
— Маріє, це хто такі? Ти здала житло? Гнати треба таких мешканців. Я миттю дільничному подзвоню, — пригрозила сусідка, постукавши палицею по одвірку.
— Не хвилюйтеся, Людмило Степанівно, — миролюбно відповіла Марія, ні на секунду не втрачаючи самовладання. — Це тимчасове непорозуміння. Скоро все закінчиться. Вибачте за шум.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.