Лікар Максим розмовляв із п’ятирічною Надею після отруєння її вітчима, але розмова несподівано повернулася до чашки чаю

Вона замовкла. Пальці на ковдрі стиснули складку й відпустили.

— Якщо Наді не буде, тоді все Вікторові.

Оксана встала з табурета й вийшла з боксу. Двері за нею зачинилися нещільно, і в щілину увірвався коридор. Голоси, кроки. Хтось сміявся біля поста, і сміх урвався, наче його дверима прищемили.

— Як ви познайомилися з Гончарем? — спитав Максим.

— Він був партнером першого чоловіка. Допомагав із похороном, потім зі справами, потім якось само склалося. Надя його не прийняла, і я думала, ревнує.

Надя злізла з кушетки, підійшла до столу й поклала зайця поруч із лотком, де досі лежав гребінець.

— Він казав мені, що мама скоро піде до тата на небо, — сказала дівчинка, — і що мені треба бути слухняною, бо потім ми залишимося вдвох. Я не хотіла вдвох.

Максим подивився на неї, вона подивилася на нього.

— Ти правильно зробила, — сказав Максим Степанович.

Ірина підвелася на ліктях.

— Ви не повинні їй…

— Я не їй. Я вам. Вона вас урятувала. Їй п’ять років. І вона зрозуміла те, чого не зрозуміли троє дорослих, зокрема я. Бо я теж дивився на вашу картку сьогодні вранці й бачив там кардіоміопатію. І мені цього вистачило.

Він узяв зі столу лоток. Двері знову відчинилися. Оксана, а за нею двоє: слідча в цивільному, невисока жінка з блокнотом, і поліцейський у формі, що застряг у прорізі плечем.

— Чернов Максим Степанович, це ви викликали?

— Я.

— Головний лікар сказав, що виклик був помилковий.

— Головний лікар помилився.

Кабінет завідувачки кардіології був удвічі більший за приймальний бокс: із вікном на пальми й настільною лампою, що світила знизу вгору, від чого обличчя в кабінеті виверталися навиворіт. Підборіддя палало, а очі йшли в темряву.

— Я не розумію, що тут відбувається, — сказала Світлана Мельник.

Вона сиділа за столом, не вставала. Слідча стояла біля вікна, поліцейський — біля дверей. Максим — посередині між ними, на однаковій відстані, як вершина трикутника.

— Мені зателефонував головний лікар і сказав, що реаніматолог із фантазіями возить лікарнею флакони й вимагає…

— Реаніматолог отримав позитивну якісну реакцію на талій, — сказала слідча. Вона не відкривала блокнота. — Із двох флаконів, які ваша пацієнтка впізнала як виписані вами. Аптеку, де їх виготовляли, вже встановлено. Власник аптеки — двоюрідний брат Віктора Гончара. Це ми з’ясували за сорок хвилин. Що ви з’ясовували два роки, Світлано Петрівно?

— Я лікувала пацієнтку з діагнозом.

— Яким?

— Дилатаційна кардіоміопатія.

— На підставі чого?

— ЕхоКГ, ЕКГ і клінічної картини.