Лікар Максим розмовляв із п’ятирічною Надею після отруєння її вітчима, але розмова несподівано повернулася до чашки чаю

Світлана Мельник відчинила шухляду столу. Зачинила. Відчинила іншу.

— Архів на сервері. Я не можу зараз…

— Максиме Степановичу, — сказала слідча. — Ви дивилися її картку?

— Дивився. Вранці, коли надійшла. У картці дві кардіограми за два роки. Обидві із синусовою брадикардією. Це не картина кардіоміопатії, це картина отруєння талієм. ЕхоКГ у картці немає.

— Воно на сервері.

— Я запросив сервер, поки ви піднімалися сходами. Досліджень ЕхоКГ на пацієнтку Савчук у базі немає. Жодного за два роки.

У кабінеті стало тихо. За вікном по склу повзла тінь від пальмової гілки. Вітер надворі хитав її, і тінь то вкривала обличчя Світлани Мельник сіткою, то відпускала.

— Ви їздили з нею до нотаріуса? — сказала слідча. — Як лікарка давали висновок про те, що пацієнтка перебуває в термінальній стадії й має право розпорядитися майном завчасно. Нотаріус вас пам’ятає. Він також пам’ятає, що Гончар при цьому тримав вас за руку. Не дружину.

Світлана Мельник подивилася на неї, потім на Максима. Верхня губа піднялася на міліметр і опустилася.

— Це моя приватна справа.

— Уже ні.

— Я його любила, — сказала Світлана Мельник тим самим голосом, яким доповідала на ранкових конференціях. — Ви це хотіли почути? Чотири роки. До неї. Він сказав: «Ще трохи, оформимо, вона піде, і ми поїдемо». Мені сорок шість років. Я двадцять п’ять років у цій лікарні. Я маю право на…

— На що? — спитав Максим. — На дитину? Ви їй краплі виписали, їй п’ять.

— Це він, це його ідея. Я думала, там пустушка, вітаміни.

— Ви кардіологиня. Ви дивилися на дівчинку, у якої волосся випадає жмутами, і написали: «Авітаміноз».

Світлана Мельник розтулила рота. Її пальці лежали на столі рівно, усі десять. І тільки ніготь безіменного пальця правої руки повільно дряпав лаковану поверхню. Уперед, назад.

— Світлано Петрівно, — сказала слідча, — вставайте.

Головний лікар чекав Максима на майданчику між другим і третім поверхами. Там не було лампи, тільки світло з вікна, і його обличчя читалося лише за обрисом.

— Ти розумієш, що ти зробив?

— Розумію.

— Ти знищив відділення. Ти знищив репутацію лікарні. Завтра сюди прийдуть із перевіркою, післязавтра знімуть мене, а за тиждень — тебе. Бо хтось же мав помітити раніше. Два роки вона лікувалася. У нас. Так, можна було владнати тихо. Внутрішня комісія. Мельник іде за власним…

— Із Гончарем?

— Гончар — це вже поліція. Гаразд, але без нас, без лікарні в протоколах.

— З дитиною — у протоколах.

— Максиме…