Лікар Максим розмовляв із п’ятирічною Надею після отруєння її вітчима, але розмова несподівано повернулася до чашки чаю

Максим зупинився на дві сходинки нижче від нього, тож їхні очі опинилися на одному рівні.

— Ви знаєте мене вісім років. Ви знали, що я віддам. Ви піднялися сюди не відмовляти мене. Ви піднялися переконатися.

Головний лікар мовчав, потім сів на сходинку, просто сів у халаті на брудний бетон.

— Я віддав їй відділення шість років тому. Найкращий кардіолог у місті. Найкращий.

— Флакони вже у слідства. Картка теж. Дані з сервера скопійовано й опечатано. Я підписав протокол вилучення.

— Знаю.

— Тоді я піду. У мене в реанімації пацієнт. Він виживе. Він отримав дозу, яка вбила б дорослого за три дні. Але ми почали вводити антидот через дві години. Він виживе.

Максим ступив униз.

— Це моя робота, а далі вже буде не моя.

Віктор Гончар отямився на четверту добу. Максим стояв біля узголів’я, коли повіки здригнулися. Зіниці під ними пройшлися зліва направо й зупинилися на лампі, потім на трубці, потім на Максимові.

— Не намагайтеся говорити, — сказав Максим. — За годину знімемо. Ви в реанімації. Ви отруїлися талієм. Дозою з флакона, який самі й привезли з аптеки вашого брата.

Очі Віктора розширилися. Він спробував підняти руку, але вона не піднялася, прифіксована ременем до поручня.

— Це не ми, це вони біля дверей.

Віктор скосив очі. Поліцейський у формі сидів на стільці в кутку, широко розставивши коліна, і тінь від нього лягала чорним квадратом із двома відростками.

— Ваша дружина жива, донька жива. Обидві отримують антидот. Світлана Мельник під вартою з минулого четверга. Аптеку опечатано. Нотаріус дав свідчення.

Віктор заплющив очі. М’яз на вилиці, там, де щока переходила в щелепу, коротко смикнувся один раз, наче від струму.

— За годину знімемо трубку, — повторив Максим. — Слідчий буде тут. Ви можете говорити або не говорити. Це ваше право. Але флакон уже сказав усе.

Він вийшов. У коридорі реанімації не було вікон, лише лампа. Суцільна смуга по стелі без розриву, без тіней. Усе пласке, усе рівне. Оксана стояла біля поста.

— Як він житиме? Шкода його.

— Оксано.

— Знаю, знаю, ми лікарі.

Вона простягнула йому стаканчик із кавою.

— Савчука сьогодні переводять у загальну палату. Каже, волосся почало свербіти, рости.