Лікар Максим розмовляв із п’ятирічною Надею після отруєння її вітчима, але розмова несподівано повернулася до чашки чаю

— Мені сказали, що вас викликали на комісію, — сказала Ірина.

— Викликали. І догана за порушення внутрішнього регламенту, за те, що взяв препарати без призначення завідувача.

Максим сів на другий край лавки.

— Формальність. Головний лікар сам її підписав і сам сказав, що оскаржить, якщо я захочу. Я не захочу. Світлану Мельник позбавлено диплома рішенням колегії. Справа в суді. Їй дають від восьми до дванадцяти. Йому більше. Там ще ваш перший чоловік потонув при свідках, але свідчення свідків, його працівників, зараз переглядають.

Ірина подивилася на доньку. Надя домалювала зайцеві очі й тепер малювала поруч постать вищу, у білому.

— Вона вас малює.

— Вона всіх малює.

— Вона малює вас четвертий день поспіль. У неї на тумбочці шість аркушів. На кожному халат. Я спитала, хто це. Вона сказала: «Той, хто повірив».

Максим помовчав. На асфальті під Надиною крейдою з’явився ще один заєць, маленький, поруч із великим.

— Нам не можна в старий дім, — сказала Ірина. — Слідство, обшуки, потім я не зможу там. Я хочу продати, купити щось у горах. Тиха Лощина, там повітря, Наді корисно. І далеко від моря. Мені поки не хочеться бачити море.

— Розумно, — сказав Максим Степанович.

Вона повернулася до нього всім корпусом.

— Ви приїдете подивитися? Будинок. Я не розбираюся, а Віктор завжди… — Вона затнулася, і кутик губ смикнувся. — Я два роки нічого сама не вирішувала. Мені треба навчитися, але вперше — не самій.

Він подивився на неї. Волосся на скронях — коротка темна щетина у два міліметри, рівна, як у новобранця. Під очима нічого, просто шкіра.

— Приїду, — сказав він.

Будинок у Тихій Лощині стояв на схилі, і в ньому було два поверхи та одинадцять вікон. Надя порахувала в перший же день.

Максим приїздив щосуботи, потім щосереди, потім став залишатися на ніч у кімнаті внизу. Потім Надя перетягла туди зайця й сказала, що заєць тепер житиме в нього, бо йому самому нудно.