Лікар Максим розмовляв із п’ятирічною Надею після отруєння її вітчима, але розмова несподівано повернулася до чашки чаю

Вона виросла на дев’ять сантиметрів.

Педіатр сказав: «Наздоганяє». Рік втратила, але наздоганяє. Вона розумна. Розумні швидко наздоганяють. Вона розумніша за мене. Вона розумніша за всіх нас. Вона єдина, хто подивився на флакон і подумав, що він бреше.

Ірина взяла його під руку. Рука в неї була легка, але не тремтіла. Уже рік як не тремтіла. Надя зупинилася біля парапету, де набережна робила поворот і відразу відкривала всю затоку, й озирнулася. Сонце стояло за нею низько, і її обличчя пішло в тінь. Палало лише обрисами. Волосся довге, до плечей, світле, по краю підсвічене, як німб на старій іконі.

— Тату, йди сюди, тут дельфін.

Максим не зрушив з місця. Ірина поруч із ним теж. Надя чекала дві секунди, потім наморщила носа. Точнісінько так, як у боксі номер чотири, коли їй сказали про сині капсули.

— Ну, тату, він відпливе.

— Іду.

Він пішов. Його тінь на плитці лягла поруч із Надиною тінню, довга, вечірня, а заєць на її голові відкинув вуха просто йому на плече. Ірина залишилася стояти біля парапету. Вона дивилася на них, і кутики її губ піднялися вгору й не опустилися, не смикнулися, не витягнулися ниткою, а просто піднялися й лишилися.

Дельфін справді був. Він з’явився ще раз, метрів за п’ятдесят від берега: чорна спина на мідному закатному склі — і пішов під воду. Надя тримала Максима за руку й пояснювала, куди він поплив і чому, і що там у нього, мабуть, родина. Максим кивав.