Лікар Максим розмовляв із п’ятирічною Надею після отруєння її вітчима, але розмова несподівано повернулася до чашки чаю

Розчин на дні пробірки став жовтим, не блідо-жовтим, як буває за невеликих кількостей, а густим, щільним, ніби туди крапнули фарби.

— Що це? — спитав головний лікар.

— Це якісна реакція на талій, — сказав лаборант. — Багато, дуже багато з цього флакона. Він не міг цього не відчути, якби випив усе відразу, повністю.

— Він і відчув.

Максим узяв другий флакон, дитячий.

— Цей.

Лаборант повторив процедуру. Він робив це повільно, і піпетка в його пальцях двічі торкнулася стінки пробірки. Реактив. Очікування. Жовтий. Слабший, тонший, але жовтий.

— Краплі для імунітету дитині п’яти років.

Головний лікар дивився на пробірки, потім на Максима, потім знову на пробірки.

— Це нічого не доводить. Флакон могли підмінити. Дитина могла… Дитина могла насипати собі в краплі талій.

— Де вона його взяла? У дитячому садку?

— Я не це…

— Я не це…

— Ви саме це. — Максим повернувся до нього всім корпусом, і в проході стало зовсім тісно. — Ви шукаєте, як це може бути не тим, чим воно є. Я вас розумію. Я теж шукав двадцять хвилин тому. Потім подивився на гребінець.

У боксі номер чотири Ірина вже лежала під крапельницею. Оксана сиділа поруч на табуреті. Надя — на кушетці в ногах у матері, із зайцем.

— Берлінська блакить, — сказав Максим, заходячи. — Це антидот. Вигляд має страхітливий. Такі сині капсули. Потім усе буде синє. Не лякайтеся. І у вас, і в Наді. Курс тривалий, кілька тижнів. Почнемо зараз.

— Синє? — Надя підвела голову.

— Синє, як море, тільки пахне гірше.

Надя скривила носа.

Ірина повернула голову на подушці. Лампа над нею тепер горіла впівсили. Оксана опустила жалюзі на вікні, і тіні в боксі стали м’якшими, розпливлися по кутках.

— Отже, я не хвора, — сказала Ірина.

— Ви хворі, просто не на те.

— Два роки, — сказала вона до стелі. — Два роки мені казали, що в мене серце, що я помру, що треба заздалегідь оформити заповіт, аби Надя не залишилася без опіки. Віктор сам возив мене до нотаріуса. Світлана Петрівна їздила з нами як лікарка для висновку про дієздатність.

Максим сів на край столу, і стіл заскрипів.

— Що в заповіті?

— Готелі Наді, але під опіку чоловіка до її повноліття.