Лікар Максим розмовляв із п’ятирічною Надею після отруєння її вітчима, але розмова несподівано повернулася до чашки чаю

Він підняв лоток. Буре скло впіймало світло й відкинуло на стелю тремтливу пляму.

— Рослинний препарат. Настоянка глоду, собача кропива, комплекс, індивідуальний пропис.

— На флаконі немає складу.

— Аптека не зобов’язана.

— Аптека зобов’язана. Я відправляю їх до лабораторії.

— На якій підставі?

— На підставі того, що п’ятирічна дитина вилила їх у чай вітчимові, і вітчим через дві години опинився в мене на ШВЛ.

Світлана Мельник не ворухнулася. Лише мізинець правої руки притиснувся до стегна, розгладив невидиму складку халата — раз, удруге.

— Діти кажуть що завгодно, особливо діти, в яких мати нездорова.

— Діти кажуть що завгодно, — погодився Максим. — Тому я не слухатиму дитину. Я слухатиму спектрометр.

Він пройшов повз неї. Підбори за спиною не зрушили з місця. Лише вже на повороті до лабораторії він почув, як вони квапливо застукотіли вгору сходами.

Лабораторія містилася наприкінці крила. Вузька довга кімната, де два столи стояли вздовж стін, а між ними лишався прохід завширшки один метр. Лаборант, хлопець в окулярах із товстими лінзами, підвів голову від центрифуги.

— Максиме Степановичу, мені з реанімації вже телефонували. Важкі метали — це щонайменше дві години. У нас атомно-абсорбційний аналізатор.

— Скільки на експрес?

— Якісний — хвилин двадцять, якщо знати, що шукати.

Максим поставив лоток на стіл, поруч поклав гребінець.

— Волосся, поперечні смуги. Алопеція в матері й у дитини. У матері два роки серцева недостатність, яка почалася через три місяці після весілля й прогресує, поки вона п’є краплі. У чоловіка судоми, брадикардія, парестезія в стопах. Він скаржився на ноги, перш ніж відключився. Що шукаємо?

Лаборант зняв окуляри, протер їх краєм халата й знову надів.

— Талій. Талій, Максиме Степановичу, це ж… Це ж не грип, це стаття.

— Це поки що флакон. Роби.

Лаборант розкрив флакон піпеткою. Запах трав’яний, солодкавий, із гірчинкою. Він крапнув у пробірку, додав реактив, поставив на штатив.

Максим стояв у проході спиною до дверей, і тінь від нього перекривала половину столу, тож лаборантові доводилося нахиляти пробірку до лампи.

— Може, відійдете? Ні? Тоді хоча б ліворуч.

Максим посунувся ліворуч. Тінь поповзла по стіні. Двері за спиною відчинилися без стуку.

— Чернов, — сказав головний лікар.

Максим не обернувся.

— Я зайнятий.

— Ти не зайнятий. Ти самоуправством займаєшся. Мені Світлана Петрівна доповіла. Ти в неї пацієнтку відбираєш, препарати до лабораторії без призначення тягнеш, персонал лякаєш.

— Персонал я не лякаю, персонал шепочеться, і це нормально.

— Максиме. — Головний лікар ступив у прохід, і тепер їх було двоє на одному метрі завширшки, і тіні злилися на столі в одну. — Ти розумієш, який у нас пацієнт лежить? Гончар. У нього в місті три ресторани, у його дружини шість готелів. Завтра тут будуть журналісти, післязавтра — зі столиці. І що вони побачать? Що реаніматолог міської лікарні звинувачує завідувачку кардіології в… У чому, до речі?

— Ні в чому. Я чекаю на результат.