Люди, які близько знали Романа, описували його складніше, ніж це заведено в газетних переказах. Так, він був пов’язаний із криміналом і ухвалював жорсткі рішення. Але всередині його власної системи існували правила. Він зневажав торгівлю наркотиками, не терпів насильства над жінками й дітьми, міг суворо покарати тих, хто виявляв безглузду жорстокість. Цей кодекс не робив його безвинним і не скасовував скоєного, але пояснював, чому багато хто в його оточенні бачив у ньому не хаотичного лиходія, а людину зі зрозумілими межами.
Коваленко багато читав. Педагогічне минуле не зникло безслідно: у домі в нього стояли книжки, і серед них були не лише детективи чи практичні видання про бізнес. Він цікавився психологією, філософією, класичною літературою, любив міркувати про людські вчинки, про долю, про те, чому одні ламаються, а інші проходять крізь біду й стають тільки жорсткішими. Іноді співрозмовники помічали в ньому дивну задумливість, майже несумісну з образом людини, звиклої вирішувати питання силою.
Він цінував добру музику, розумівся на добрій кухні, любив речі, зроблені якісно, але не був людиною показної розкоші. Йому не потрібно було щодня доводити достаток чужими поглядами. Можливо, це теж було частиною інстинкту виживання. Чим менше довкола зайвого блиску, тим менше приводів для заздрості й уваги. На вершині влади він зрозумів, що публічність небезпечна, а після падіння ця обережність стала майже звичкою. Клешня волів залишатися в напівтіні, де його важче дістати.
Втративши владу, гроші й колишній вплив, він отримав те, чого не мав довгі роки, — відносний спокій. Для людини, яка десятиліттями жила між загрозою й наказом, це було дорожче за зовнішній блиск. Він спостерігав, як відходить епоха, що породила його самого. Сходки, поняття, розбірки, тіньові каси, нічні дзвінки й швидкі розправи поступово ставали матеріалом для серіалів, книжок і документальних фільмів. Новий час вимагав інших гравців. Коваленко залишався людиною минулого, живим уламком світу, який уже не міг існувати в колишньому вигляді…
