Він повернувся на місце. Жінка з управління щось писала, і ручка в неї йшла повільно. «Марино Сергіївно, вам є що пояснити щодо гепарину?» Марина встала.
Їй не було чого сказати. Вона знала, що сталося з цими шістьма флаконами. Знала ім’я, знала дату, знала слова, сказані на посту.
І все це було розказано їй уночі, на табуреті в передпокої, людиною, яка відмовилася повторювати це деінде. «Ні, сідайте», — сказала жінка. «Мені нічого пояснити щодо гепарину, — сказала Марина, не сідаючи. — Але я хочу, щоб комісія занесла до протоколу ще одну мою заяву». «Слухаємо». «12-го числа я, не маючи права, виконала хірургічне втручання. Я прошу витребувати запис як доказ моєї вини. Я підозрювана, у мене є право просити про це. Якщо після перегляду мене судитимуть, нехай судять за записом, а не за пояснювальними».
Літній хірург підвів голову. «Гарно, — сказав Черненко з місця майже захоплено. — Але згоди батька це не замінює».
У глибині зали хтось встав. «Батько тут ні до чого», — сказав Кирило. Він стояв біля останнього ряду, у куртці, худий, блідий, тримаючись рукою за спинку крісла.
Зала розвернулася вся одразу. «Я сам згоден на перегляд запису й на розголошення відомостей про моє здоров’я, — сказав Кирило. — У клініці мені пояснили, як це оформити». Він пішов проходом униз, повільно, зупиняючись через кожні кілька кроків. «Кирило», — сказав Мельник.
Він підвівся з середини ряду, і ніхто до цієї секунди не помічав, що він тут сидить. «Тату, сядь! Ти як сюди потрапив?» «Потягом, — сказав Кирило. — Літати мені не можна, я питав. Зі мною доглядальниця з клініки, вона внизу, я її сам найняв, по твоїй картці». Він дійшов до столу комісії й поклав перед жінкою з управління два аркуші. Заяву про видачу копії матеріалів телемедичного сеансу від 12-го числа й згоду на їх розголошення та перегляд тут.
«Обидва від мене. Написав від руки вчора ввечері, підписав сам, паспорт ось. Мені пояснили, що нотаріус для цього не потрібен».
Він подивився на неї. «Там усе правильно? Я в інтернеті дивився, як писати». Жінка прочитала обидва аркуші двічі.
«Правильно», — сказала вона. Комісія відразу оформила офіційний запит і додала обидві заяви. За сорок хвилин запис прийшов захищеною поштою, і весь цей час із зали ніхто не виходив.
Його вивели на екран за спиною комісії. Зображення було зверху й трохи збоку, зі стельової камери над операційним полем. Біла пляма простирадл, руки, інструменти, край столу.
Звук був поганий, із гулом вентиляції. Перші десять хвилин дивилися мовчки. На одинадцятій хвилині на записі Черненко взяв затискач.
«Ось тут, — сказав він уголос, не встаючи з місця. Він говорив до зали спокійно, тим самим голосом, яким п’ятнадцять років пояснював глядачам, як влаштоване серце. — Зверніть увагу, колеги, стінка розповзається під браншами. Це не помилка техніки, це стан тканини після забою. Таку тканину не можна ні затиснути, ні прошити. Далі ви побачите, що я відходжу, і я вам одразу скажу, чому. Бо в цей момент я ухвалив рішення, що дитина неоперабельна. І будь-хто з вас у цій ситуації ухвалив би таке саме». На екрані він зробив пів кроку назад і сказав: «Тут нічого не зробиш».
Зала слухала. На тринадцятій хвилині в кадрі з’явилася друга пара рук. «А тепер дивіться уважно, — сказав Черненко. — Вона кладе першу дугу. Добре кладе, я не сперечаюся. Ось друга. Друга дуга — це, між нами кажучи, зайве. Я це завжди казав і в клініці від неї відмовився. Вона подовжує час на чотири-п’ять хвилин і нічого не додає».
«Ігорю Васильовичу, — сказала Марина, встаючи, — поясніть, навіщо друга дуга?» Він повернув голову. «Я щойно пояснив. Вона надлишкова».
«Я не питаю, чи вона надлишкова. Я питаю, навіщо вона в методі, що вона робить».
«Марино Сергіївно, ми не на іспиті». «Скажіть одне речення, — сказала Марина. — Тут сто людей, половина з них — хірурги. Що робить друга дуга?» Черненко всміхнувся. «Вона підсилює лінію, — сказав він. — Дублює. Другий ряд швів, страховка на випадок прорізування…»
