У перших рядах хтось ворухнувся. Літній хірург з області повільно відсунув від себе збірник. «Ні», — сказав він.
Він сказав це неголосно, і вийшло голосніше, ніж якби він крикнув. «Пробачте, Ігорю Васильовичу, я вчора прочитав ось це». Він поклав долоню на збірник.
«Сторінка 109. Друга дуга йде назустріч першій і не дублює її. Вона розвертає вектор натягу».
«Перша дуга тягне тканину в один бік, друга — у протилежний. І в сумі на лінії розриву натягу немає взагалі. Тому його й тримати не треба: він не розтягується».
«Тому й затискач не потрібен. Це не страховка. Це весь метод і є».
Він підвів очі. «Ви щойно сказали, що прибрали з методики те, заради чого вона існує». Тишу в залі Марина пам’ятала потім багато років.
Черненко не зблід і не завмер. Він зробив єдине, що вмів робити все життя. Почав пояснювати.
Він говорив про еволюцію підходів. Про те, що перша редакція писалася давно. Про сто сорок операцій, виконаних у його клініці за спрощеним варіантом, із яких, якщо рахувати чесно, втрачено лише чотири. І це чудовий результат для такої патології.
Про те, що академічна точність добра в збірниках, а він працює руками. Про те, що молодь читає першоджерела й не розуміє, що в першоджерелах половина написана для рецензентів. Він говорив сім хвилин.
На четвертій хвилині в залі почали переглядатися. На шостій літній хірург опустив голову й став дивитися в стіл. Так, як дивляться, коли соромно за людину, яку знав.
«І я готовий відповісти на будь-які запитання», — закінчив Черненко. «Тоді ще одне», — сказала Марина. «Сеанс 12-го числа замовили не ми. Заявку подали з вашого центру о 19:12. Ви в цей час були в повітрі й хлопчика ще не бачили. Поясніть, навіщо вам знадобилася камера над столом, до якого ви ще не підійшли?» Черненко відповів не відразу. «Ми записуємо складні випадки». «Цю камеру вмикають двічі на рік, коли приїздить перевірка, — сказала Марина. — А того вечора її ввімкнули зі столиці за дві хвилини до розрізу». «У мене запитання», — сказала Світлана.
Вона сиділа в четвертому ряду в плащі, обхопивши себе руками. Вона встала й пішла до столу комісії, і її хитнуло на повороті. «Гриценко Світлана Олегівна, старша операційна сестра», — сказала вона.
«Я хочу змінити свої пояснення. Усе». «Світлано Олегівно, — сказала жінка з управління, — ви розумієте, що це заноситься до протоколу й передається до слідчого управління?» «Розумію».
Вона подивилася в залу один раз, не на Марину, а поверх голів, у стіну. «Шість флаконів гепарину я нікому не передавала. Я взяла їх сама й сама підняла швидкість інфузії хлопчикові. Двічі. Не за призначенням, своєю рукою. Мені ніхто не наказував».
Вона перевела подих. «До мене підійшов Ігор Васильович і сказав, що в дитини слабка відповідь на терапію і щоб я простежила, аби швидкість не збивали. І подивився на мене. Більше він не сказав нічого. Я двадцять років вгадую, чого хочуть лікарі, це моя робота. Я вгадала».
«Це жахливо», — сказав Черненко. «І друге, — сказала Світлана. — Вісім років тому в столичному центрі я вела протокол операції, після якої відсторонили Дорошенко. Я його писала від руки. Потім мені дали переписати його начисто, уже з іншими цифрами. Я переписала й підписала. Я тоді тільки прийшла працювати».
Вона поклала на стіл складений учетверо аркуш. «Тут за датами й те, що пам’ятаю. Я готова до експертизи почерку, у мене рука не змінилася».
«Світлано Олегівно, — сказала жінка з управління, — вам зрозуміло, чим це для вас закінчиться?» «Зрозуміло, — сказала Світлана. — У мене донька, їй у травні операція, я вісім років чекала, щоб її поклали по дзвінку». Вона нарешті повернулася й подивилася на Марину. «Мені ніхто не подзвонить, я це в середу зрозуміла…»
