Вона повернулася на своє місце й сіла, і на неї ніхто не дивився, бо всі дивилися на Черненка. Олег Мельник підвівся. До столу він не пішов, лишився у своєму ряду й говорив, дивлячись перед собою. «Я хочу зробити заяву, коротку».
«Слухаємо». «Вісім років тому я оплачував внутрішнє розслідування в столичному центрі, — сказав Мельник. — Я тоді був інвестором. Я не призначав комісію, не читав матеріалів і не знаю, що там відбувалося. Знаю одне: я сказав Ігорю Васильовичу, розбирайся сам і розбирайся швидко. І за одинадцять днів мені принесли готовий висновок. Одинадцять днів».
«Я двадцять років будую лікарні й знаю, за скільки робляться такі речі. Не за одинадцять днів». Він застебнув верхній ґудзик пальта.
«Я не юрист і звинувачувати нікого не буду, я просто кажу, що я це оплатив і мені за це сьогодні соромно перед сином». Він вийшов із ряду й пішов до дверей. «Олеже», — сказав Черненко.
Мельник зупинився. «Ти хрестив мого сина, — сказав він, — і ти сказав мені, що його можна везти». Він пішов, і слідом за ним, штовхаючись, вийшли троє — юрист, помічник і людина, яка все засідання тримала напоготові телефон.
Засідання закінчилося о шостій годині. Комісія постановила направити матеріали до слідчого управління, внести до профільного відомства подання про призупинення професійного допуску Ігоря Черненка на час перевірки, ініціювати перегляд висновку восьмирічної давності за нововиявленими обставинами, звернутися до патентного відомства з питання авторства. Ніщо з цього не було вироком, це були папери, кожен із яких мав іти своїм строком, і Марина, слухаючи їх, уперше за багато років зрозуміла, що не боїться строків.
У коридорі її зупинив журналіст, потім другий, вона відповідала коротко й ішла далі, і на третьому повороті притулилася до стіни, бо нога скінчилася зовсім. «Тримайтеся», — сказав Антон і підставив плече. «Не треба».
«Треба, тут сходи». Кирило стояв біля гардероба й застібався, повільно, кожен ґудзик окремо. «Мені на потяг, — сказав він, — о восьмій».
«Батько знає?» «Він мене внизу чекає». Кирило підняв комір. «Він зі мною від учора не розмовляє. Він такий: якщо йому погано, він мовчить і возить тебе кудись машиною».
Він подивився на неї знизу вгору й раптом став дуже схожий на п’ятнадцятирічного хлопчика, який майже три тижні тому сказав: «Не кажіть йому, що мені боляче». «Ви тепер будете лікарем?» «Не знаю», — сказала Марина. «Будете», — сказав Кирило.
«Мені он теж сказали, що я до столиці не доїду…»
