Увечері Марина сама подзвонила Черненкові. Він відповів на четвертому гудку.
«Марино Сергіївно?» У слухавці був шум, музика, чийсь сміх. «Секунду, я вийду». Шум зник.
«Слухаю вас». «Я не відкличу пояснювальну», — сказала Марина. «І на засіданні я скажу, що метод мій, і попрошу комісію офіційно витребувати запис сеансу 12-го числа. Сорок одна хвилина, дванадцять секунд». «Я вам це кажу заздалегідь, щоб ви не думали, що я підкрадаюся». Мовчання тривало секунди три.
«Дякую, що попередили, — сказав Черненко. — Справді, це по-людськи». «Усе».
«Марино Сергіївно?» Він не дав їй покласти слухавку. «Ви розумієте, що засідання після цього буде відкритим?» «Що?» «Ну а як?» Голос став майже веселим. «Ви публічно заявляєте, що широко відомий метод украдено у вас. Це вже не службова перевірка, це питання репутації галузі. Я сьогодні ж попрошу управління зробити засідання відкритим і запрошу пресу. І телебачення попрошу. У мене, слава богу, є кого попросити. Нехай люди бачать, як це відбувається. Я втомився ховатися. І ви, я бачу, теж». Він помовчав. «У четвер, об одинадцятій. Приходьте, я вас дуже прошу». Він поклав слухавку. Марина постояла з телефоном у руці, потім дістала з шафи кофту, ту саму в’язану, яку забрала зі шафки разом із чашкою, відколола з вивороту кишені срібну ластівку й приколола її зовні.
У четвер біля ґанку регіонального управління охорони здоров’я стояли дві машини з антенами на дахах і чоловік шість із камерами. Антон чекав її на розі, у костюмі, який був йому завеликий у плечах. «Вам не треба туди», — сказала Марина.
«Треба». «Антоне Павловичу, вас там з’їдять. Ви скасували призначення професора, ви віддали мені копію з історії хвороби. Ви два роки як з ординатури». «Третій рік, — поправив він, — із вересня». Він узяв у неї папку й поніс сам.
Зала була чоловік на сто двадцять, і вона була повна. У перших рядах сиділи лікарі в костюмах із бейджами, далі журналісти. Уздовж стіни стояли три камери, одна з них була з логотипом каналу, на якому Черненко п’ятнадцять років вів передачу про лікарів.
Він сидів у першому ряду, біля проходу, і коли вона ввійшла, встав і притримав для неї двері. «Проходьте, Марино Сергіївно, — сказав він неголосно, — вам праворуч, там місце з табличкою». Засідання відкрила жінка з управління.
Вона зачитала порядок денний, склад, перелічила запрошених. Літній хірург з області сидів за столом праворуч і перекладав перед собою аркуші. «Слово надається Ковальчук Марині Сергіївні».
Марина встала. «Я говоритиму за трьома пунктами, — сказала вона, — і прошу окремо занести до протоколу прохання, яке буде наприкінці». Вона поклала перед комісією збірник конференції, завірений печаткою бібліотеки з датою надходження до фонду.
«1. Метод реконструкції зустрічними півдугами опубліковано вісім із половиною років тому. Перший автор — Дорошенко. Наклад обов’язкової розсилки, п’ятнадцять бібліотек, я називаю їх у довідці. Стаття, на яку посилається вся подальша література й книжка Ігоря Васильовича, вийшла через двадцять три місяці після цього». Вона поклала поруч розгорнуту книжку. «2. Тут схема з моєї роботи, а внизу виноска на його власну публікацію, яка була пізніше. І на останній сторінці надрукована подяка мені за розрахунки, як тут було сказано». Вона поклала третій аркуш. «3. Протокол повторної операції, виконаної Ігорем Васильовичем. Його підпис. Тут написано: “Лінія шва спроможна, ознак розходження немає”, — і приписка його рукою: “Транспортування раніше десяти діб при цьому типі реконструкції протипоказане”. Він написав це того дня, коли сам сказав батькові, що хлопчика можна везти».
У залі зашаруділи. Один із журналістів встав і пішов уздовж стіни до камери. «І прохання, — сказала Марина. — Дванадцятого числа операція транслювалася. Сеанс телемедичної консультації, ініційований столичним центром, тривав сорок одну хвилину дванадцять секунд. Запис існує, я прошу комісію витребувати його й переглянути тут». Вона сіла.
Літній хірург посунув до себе збірник і почав гортати. Черненко підвівся не відразу. Він вийшов до столу, але не став за трибуну.
Зупинився збоку, впівоберта до зали, як стоять на зйомці. «Я не буду сперечатися про авторство, — сказав він, — я це сказав минулого разу й повторю сьогодні, при камерах. Робота зроблена разом. Першим автором у тезах була Марина Сергіївна, і це було правильно. Хто хоче, вважайте, що я вкрав. Я не буду вас переконувати в протилежному, бо мені п’ятдесят вісім років, і я вже зрозумів, що виправдовуватися марно».
Він зробив паузу рівно такої довжини, яку роблять перед рекламою. «Я хочу говорити не про статті, я хочу говорити про дитину». Він повернувся до комісії.
«У справі, яка зараз у слідчому управлінні, є епізод, про який Марина Сергіївна не згадала. 13-го числа зі складу на реанімаційний пост було отримано 10 флаконів гепарину, витрачено за документами 4, 6 відсутні. Матеріально відповідальна особа, старша операційна сестра Гриценко, письмово пояснює, що передала їх особисто Ковальчук, без оформлення».
Він розвів руками. «Я не слідчий, я не кажу, куди вона їх поділа. Я кажу: у хлопчика на сьому добу відкрилося дифузне просочування в зоні шва, кров у якій не згорталася тоді, коли мала згортатися. І поруч із цією дитиною весь цей час перебувала людина, відсторонена від лікарської діяльності, яка приходила ночами, поза списком допущених і отримувала антикоагулянт в обхід обліку». У залі стало дуже тихо. «Що стосується запису…» Черненко подивився на жінку з управління.
«Я перший, хто хоче, щоб його переглянули. Я вам це казав майже три тижні тому. Але давайте не будемо при камерах робити вигляд, що не знаємо правил. Це медичні дані неповнолітнього. Для видачі потрібен офіційний запит і письмова згода пацієнта або його законного представника. Головний лікар запит не підписав, я питав. Він вважає це втручанням у чужу справу. Батько хлопчика згоди не дає. Він учора сказав мені: “Я не буду дивитися, як мій син помирає, і нікому не дам”».
Він розвів руками ще раз, ширше. «Я не можу змусити батька, і ви не можете. Отже, запису не буде…»
