Марина сиділа на підлозі в передпокої до п’ятої ранку.
Мельник приїхав у понеділок, сам, без водія. Він подзвонив знизу, і вона спустилася, і вони стояли біля під’їзду, бо підніматися він не захотів.
«Кирило вам телефонує», — сказав він. «Телефонує». «Я не забороняю». Він сунув руки в кишені пальта.
«Я пробував — толку немає. Він у матір: вона теж усе робила навпаки, якщо їй забороняли». Він подивився кудись поверх її плеча.
«Він мені про книжку двадцять разів говорив, про цю виноску». Мельник скривився. «Я вчора подивився вашу конференцію, збірник, ту сторінку, де ви перша».
«І?» «І я вам ось що скажу». Він вийняв руку з кишені. «Я вам вірю щодо методу. Наполовину, але вірю. Такі речі не вигадують, надто дрібно брехати. Може, ви там були головною, може, ви вдвох. Мені це, якщо чесно, не дуже цікаво».
«Що вам цікаво?» «Мені цікаво, щоб це скінчилося», — сказав Мельник. Він витяг із внутрішньої кишені складений аркуш. Не той, що рвав, інший.
«Слухайте пропозицію, я її один раз скажу». «Справу проти вас закривають, це я беру на себе. У мене є кому подзвонити. І не треба на мене так дивитися, я не злочин чиню. Я дзвоню й кажу: придивіться уважно, там жінка рятувала дитину». «Ви відновлюєте акредитацію. Це довго, пів року, але я оплачу й підштовхну». «Ви йдете працювати до мене, не сестрою, лікарем, із нормальною зарплатою, у мою клініку в області, оперувати скільки витримаєте». «Із методом робимо по-чесному. Я кажу Ігорю, він вписує вас співавторкою заднім числом, публікуємо спільну статтю, і в ній стоїть ваше прізвище. Першим». Він простягнув аркуш.
«Тут написано в загальних рисах, читайте». Марина не взяла. «А що натомість?» «Ви відкликаєте пояснювальну», — сказав Мельник.
«І на комісії кажете, що в стресовій ситуації перебільшили свою роль. Одну фразу, більше нічого». «І запис ніхто не витребує?» «І запис ніхто не витребує», — погодився він.
«Він нікому не потрібен, Дорошенко». «Він потрібен тільки для того, щоб когось знищити. А мені нікого знищувати не хочеться».
«Ігор хрестив мого сина». Він тримав аркуш на витягнутій руці, і рука почала втомлюватися. «Олеже Степановичу», — сказала Марина.
«Він вам сказав, що хлопчика можна везти. Сам. А в протоколі своєю рукою написав, що не можна».
«Я читав». Мельник не опустив руки. «Я його спитав. Він сказав: “Я тобі казав: ризиковано. Ти сказав: веземо”». «І знаєте що?» «Може, він і справді так сказав». «Я того дня нічого не чув. Я взагалі нічого не чув два тижні». «Ви собі не вірите?» «Я собі вірю, — сказав Мельник. — Я просто не хочу, щоб у моєму житті виявилося, що людина, якій я двадцять років усе віддавав, мало не вгробила мого сина, щоб гарно виглядати. Розумієте? Я краще думатиму, що ви хвора». Він таки опустив руку. «Беріть папір».
«Ні», — сказала Марина. «Подумайте». «Я вісім років думала».
Мельник подивився на неї довго, без злості, радше з досадою людини, в якої вперше за багато років не беруть. «Ну й дурепа», — сказав він і пішов до машини…
