Він виписав їй повістку на наступний тиждень.
Світлану вона зустріла в понеділок біля поліклініки. Та виходила з папірцями з реєстратури.
Світлана побачила її й не звернула. Зупинилася, поправила сумку на плечі, обхопила себе руками. «Ну?» — сказала вона.
«Шість флаконів». «Марино, ти написала, що віддала їх мені». «А що мені було писати?» Світлана говорила неголосно й дуже швидко.
«Що я їх не провела? Що в мене в журналі діра на шість флаконів у ті самі доби, коли хлопчикові накрутили дозу? Мене б посадили першою, чуєш? Першою. Я старша сестра, я матеріально відповідальна». «Куди вони поділися?» «Нікуди вони не поділися».
«Їх узяли на пост і не відмітили, як беруть щотижня». Світлана захлинулася. «Я не знаю, хто їх узяв, я не стояла зі свічкою».
«Ти знаєш». «Я знаю, що тобі гірше вже не буде», — сказала Світлана. Вона сказала це й сама злякалася.
«Ти мені пробач», — заговорила вона швидше. «Ти мені пробач, Марино, я тобі поясню. Тебе все одно вже прибили. Тебе прибили того дня, коли ти понесла їм три аркуші. А в мене Наталя, у неї в травні операція, їй потрібна людина, яка її туди покладе й домовиться. І ця людина — він, він один, ти розумієш? Мені не гроші потрібні, мені потрібен дзвінок».
«І ти сказала йому про Антона?» «Що?» «Про ставку, — сказала Марина. — Суму я чула один раз, у закутку за ординаторською. І ти за два дні назвала її мені в буфеті».
Світлана відкрила рота й закрила. «Ти за нами ходила?» «Я повз ходила, — сказала Світлана. — Я завжди повз ходжу, Марино. Я двадцять років повз ходжу. І знаєш що? Я тебе сюди привела». «Я твою анкету сама заповнювала, я за тебе перед кадрами ручалася, я тебе вісім років прикривала».
Вона зітхнула. «Я тобі все повернула, ми в розрахунку». «Що ти мені повернула?» «Те, що була винна», — сказала Світлана.
Вона перехопила сумку й пішла до автобусної зупинки. І Марина не гукнула її, бо не розуміла, про що вона.
Удома вона витягла з-під ліжка коробку й цього разу розпечатала.
Зошит, чернетка заявки, тези, лист до патентного бюро. І та сама фотографія зверху. Вісім років вона тримала це в коробці й не відкривала.
І вісім років їй було легше думати, що все її життя скінчилося тому, що хтось так вирішив. Це було майже терпимо. Вона сама призначила винного — і він ходив по телевізору.
А вона була жертвою. І в жертви є одна неоціненна перевага. Жертві не треба себе прощати.
Тільки правда була інша. І вона знала її щодня. Усі вісім років.
За кермом того вечора була вона. Павло вмовляв її їхати потягом. Вона сказала: «Чотири години, я нормально доїду, я не вперше».
Вона сказала це тим самим голосом, яким усе життя казала: «Дайте голку коротшу, і крило не тягнуть». Упевненим. Дощу не було, ожеледиці не було.
Була фура, яка почала розворот через суцільну на неосвітленій ділянці. І півтори секунди, і вона взяла ліворуч, бо вирішила, що встигне. У справі було написано: «Водій Ковальчук Марина Сергіївна: порушення не встановлено».
Ніхто її ні в чому не звинуватив. Їй навіть співчували. Марина сиділа на підлозі біля коробки.
Уперше за вісім років їй не було чого сказати собі на своє виправдання. Людина, яка одного разу вирішила, що встигне, тепер знову вирішила, що впорається, і дитина повернулася з дороги з сиреною. Вона поклала фотографію назад, закрила коробку й не стала заклеювати…
