Колеги не сприймали її всерйоз, аж поки в найтяжчу мить вона не підійшла до операційного столу

Він виписав їй повістку на наступний тиждень.

Світлану вона зустріла в понеділок біля поліклініки. Та виходила з папірцями з реєстратури.

Світлана побачила її й не звернула. Зупинилася, поправила сумку на плечі, обхопила себе руками. «Ну?» — сказала вона.

«Шість флаконів». «Марино, ти написала, що віддала їх мені». «А що мені було писати?» Світлана говорила неголосно й дуже швидко.

«Що я їх не провела? Що в мене в журналі діра на шість флаконів у ті самі доби, коли хлопчикові накрутили дозу? Мене б посадили першою, чуєш? Першою. Я старша сестра, я матеріально відповідальна». «Куди вони поділися?» «Нікуди вони не поділися».

«Їх узяли на пост і не відмітили, як беруть щотижня». Світлана захлинулася. «Я не знаю, хто їх узяв, я не стояла зі свічкою».

«Ти знаєш». «Я знаю, що тобі гірше вже не буде», — сказала Світлана. Вона сказала це й сама злякалася.

«Ти мені пробач», — заговорила вона швидше. «Ти мені пробач, Марино, я тобі поясню. Тебе все одно вже прибили. Тебе прибили того дня, коли ти понесла їм три аркуші. А в мене Наталя, у неї в травні операція, їй потрібна людина, яка її туди покладе й домовиться. І ця людина — він, він один, ти розумієш? Мені не гроші потрібні, мені потрібен дзвінок».

«І ти сказала йому про Антона?» «Що?» «Про ставку, — сказала Марина. — Суму я чула один раз, у закутку за ординаторською. І ти за два дні назвала її мені в буфеті».

Світлана відкрила рота й закрила. «Ти за нами ходила?» «Я повз ходила, — сказала Світлана. — Я завжди повз ходжу, Марино. Я двадцять років повз ходжу. І знаєш що? Я тебе сюди привела». «Я твою анкету сама заповнювала, я за тебе перед кадрами ручалася, я тебе вісім років прикривала».

Вона зітхнула. «Я тобі все повернула, ми в розрахунку». «Що ти мені повернула?» «Те, що була винна», — сказала Світлана.

Вона перехопила сумку й пішла до автобусної зупинки. І Марина не гукнула її, бо не розуміла, про що вона.

Удома вона витягла з-під ліжка коробку й цього разу розпечатала.

Зошит, чернетка заявки, тези, лист до патентного бюро. І та сама фотографія зверху. Вісім років вона тримала це в коробці й не відкривала.

І вісім років їй було легше думати, що все її життя скінчилося тому, що хтось так вирішив. Це було майже терпимо. Вона сама призначила винного — і він ходив по телевізору.

А вона була жертвою. І в жертви є одна неоціненна перевага. Жертві не треба себе прощати.

Тільки правда була інша. І вона знала її щодня. Усі вісім років.

За кермом того вечора була вона. Павло вмовляв її їхати потягом. Вона сказала: «Чотири години, я нормально доїду, я не вперше».

Вона сказала це тим самим голосом, яким усе життя казала: «Дайте голку коротшу, і крило не тягнуть». Упевненим. Дощу не було, ожеледиці не було.

Була фура, яка почала розворот через суцільну на неосвітленій ділянці. І півтори секунди, і вона взяла ліворуч, бо вирішила, що встигне. У справі було написано: «Водій Ковальчук Марина Сергіївна: порушення не встановлено».

Ніхто її ні в чому не звинуватив. Їй навіть співчували. Марина сиділа на підлозі біля коробки.