Кирило лежав і дивився в стелю. Усе сходилося. Кожне слово лягало на попереднє як слід і пояснювало рівно те, про що він спитав, і ні на волосину більше.
Він ніколи раніше не чув, щоб дорослий відповідав на незручне запитання так гладко.
Реанімобіль виїхав о дев’ятій нуль вісім. Марина стояла на зупинці навпроти воріт, у кофті й куртці з пакетом, у якому лежали чашка й змінне взуття.
Вона приїхала сюди о сьомій і з сьомої стояла, бо вдома було гірше. Машина проїхала повз неї, не вмикаючи сирени, і звернула на об’їзну. Вона порахувала.
Сто вісімдесят два кілометри до аеропорту. Із них шістдесят — стара дорога з латками й стиками. Півтори години ходу, якщо водій тямить.
Дві, якщо не тямить. Вона стояла на зупинці й рахувала хвилини. І повз неї пройшли два автобуси, і водій другого відчинив двері й спитав, їде вона чи ні.
О десятій двадцять чотири з-за повороту вийшов той самий реанімобіль. Із сиреною. Він ішов до воріт на такій швидкості, що його хитнуло на в’їзді.
Марина ступила крок із бордюру. Ворота зачинилися за машиною. Охоронець вийшов до шлагбаума, подивився на неї й відвернувся.
Вона лишилася стояти по цей бік паркану. За півтори години повз неї пробігла санітарка Галя й на ходу крикнула: «В операційну повезли!» — і побігла далі. Ще за дві години у вікні четвертого поверху, де була друга операційна, згасло світло.
Світлана вийшла до неї на початку п’ятої. Вона перейшла дорогу, стала поруч на зупинці й дістала сигарети, хоча не курила. «Живий», — сказала вона.
Марина заплющила очі. «Що було?» «Розійшовся твій шов», — сказала Світлана не зло, а втомлено, як говорять про погоду.
На вісімдесятому кілометрі в нього впав тиск. Розвернулися, привезли, відкрили.
«Професор увійшов, подивився й каже: “Ну от”. Поставив синтетичну латку, пішов як належить. Усе. Три години». Світлана клацнула запальничкою й не закурила. «Він молодець, Марино. Я тобі як сестра кажу. Він там працював добре». «Що він сказав про шов?» «Що шов був гарний і що такий шов тримається три доби, а потім тканина втомлюється. Що це техніка для операційної, а не для життя». Світлана помовчала. Він це сказав при Мельнику, і при консультанті з області, і при завідувачеві.
Марина стояла й дивилася на паркан. Вісім років вона знала, що цей день буде. Вона знала це того вечора, коли лягла на підлогу в порожній квартирі й не змогла встати.
Знала щоразу, коли в її відділенні помирав старий, якого вона навіть не торкалася. Знала, коли подавала затискач і рахувала про себе до трьох, щоб рука не пішла сама. Вона побудувала все своє життя навколо одного правила — не торкатися.
І вісім років правило працювало. А потім вона порушила його один раз. На двадцять шість хвилин.
«Світ, — сказала вона, — я його вбила?» «Він живий». «Я його вбила?» Світлана прибрала сигарети в кишеню.
«Іди додому, — сказала вона, — тобі тут стояти не можна. Тут камера».
Слідчий приїхав у п’ятницю.
Він був молодий, років тридцяти п’яти, у светрі під піджаком і розмовляв так, ніби йому було трохи ніяково за всю ситуацію. «Марино Сергіївно, ви розумієте, з якого приводу я вас викликав?» «Розумію». «Матеріал перевірки нам передано з регіонального управління охорони здоров’я. Є ваша пояснювальна, у ній ви вказуєте, що дванадцятого числа виконували хірургічне втручання, не маючи права». Він перегорнув аркуш. «А є пояснення свідків».
Він поклав перед нею папір. Почерк був великий, зі зворотним нахилом, дуже розбірливий. У поясненні було написано: «Я, Гриценко Світлана Олегівна, старша операційна сестра, пояснюю».
«Під час операції дванадцятого числа сестра Ковальчук Марина Сергіївна самовільно зайняла місце біля операційного столу. Я подавала інструменти за її вказівками, оскільки в той момент стан пацієнта був критичним і я розгубилася. Голку я деформувала плоскогубцями на її пряме вимагання, що є грубим порушенням».
«Я зберегла її й передаю слідству. Також пояснюю щодо витрати гепарину. Нестача шести флаконів за вимогою від тринадцятого числа утворилася тому, що препарат на усне прохання Ковальчук Марини Сергіївни був переданий їй мною на реанімаційний пост».
Документально це оформлено не було. Марина дочитала до кінця й повернула аркуш. «Це правда?» — спитав слідчий.
«Перша частина — правда», — сказала вона. «Про голку — правда. Я сказала: “Зігніть”, і вона зігнула. А друга? Гепарин я не отримувала». «Вона пише, що передала особисто?» «Я знаю, що вона пише». Слідчий подивився на неї, потім на папір, потім знову на неї.
«Марино Сергіївно, — сказав він, — я зобов’язаний вам сказати неприємну річ. У нас зараз складається така картина. Жінка з вищою медичною освітою, позбавлена права працювати лікарем, влаштувалася в лікарню медсестрою. Стала до столу, виконала втручання, а потім отримувала зі складу антикоагулянт в обхід обліку. І на сьому добу в дитини відкрилася кровотеча». «Ви думаєте, я його труїла?» «Я нічого не думаю. Я збираю матеріал». Він посунув до себе бланк. «Але якщо ви хочете щось сказати про цей гепарин, кажіть зараз».
Марина відкрила рота. Вона могла сказати: «Подивіться листок призначень за 13-те, там повна доза через інфузомат, і її скасовано лікуючим лікарем о 3:48 ночі, бо я його викликала». Вона могла сказати: «Я знайшла цю нестачу сама, я тиждень тому сиділа в цоколі з папкою вимог».
Вона могла сказати: «Спитайте професора Черненка, хто продиктував цю схему». І вона почула збоку, як це прозвучить. Жінка, яка не має права підходити до хворих, пояснює слідчому, що вона першою помітила помилку в призначеннях великого хірурга, а потім сама потай перевіряла аптечний склад.
І все це після того, як дитина повернулася з дороги з відкритою кровотечею. «Мені нічого сказати», — сказала Марина. «Зовсім?» «Зовсім…»
