Наказ їй вручили того ж дня під підпис, завідувач тягнув із ним скільки міг. Відсторонена від виконання обов’язків на період проведення службової перевірки, зі збереженням заробітної плати. Перепустку здати в бюро перепусток.
Вона здала перепустку, забрала зі шафки чашку, змінне взуття й в’язану кофту. І вийшла через приймальне, бо через головний вхід виходили ті, хто тут працював. Біля воріт стояла машина.
Скло опустилося. «Дорошенко», — сказав Мельник. Марина зупинилася.
Він сидів сам на задньому сидінні, у тому самому розстебнутому пальті. І в руках у нього був той самий складений папір із внутрішньої кишені, який він одного разу дістав на сходах і сховав назад. «Я вам хотів це віддати», — сказав він.
«Договір на квартиру. Я його вчора порвав». «Добре».
«Нічого доброго». Він дивився повз неї, на корпус. «Я всю ніч думав, як ви біля нього в реанімації сиділи. Дві ночі. І рахував, навіщо». «Олеже Степановичу, не треба». Він підняв долоню. «Я вас ні в чому не звинувачую, чуєте? Може, ви взагалі не зі зла? Мені пояснили, що буває такий стан, коли людині здається. Я просто хочу, щоб ви більше не підходили до мого сина. Ніколи. Ні в цьому місті, ні в іншому. Він іще не транспортабельний». Мельник підвів на неї очі. «Що?» «Йому не можна їхати», — сказала Марина швидко, бо скло вже пішло вгору.
«Олеже Степановичу, йому не можна в машину. Шов достатньо зміцниться тільки до десятої доби, а до того витримує навантаження завдяки своїй геометрії, а не нитці. Тряска й підйом тиску — це ризик розриву. Дайте йому ще три доби. Три доби й везіть, куди хочете». Скло зупинилося посередині.
«Завтра о дев’ятій, — сказав Мельник. — Реанімобіль до аеропорту, борт — до столиці. Ігор сказав: можна».
«Він не може цього знати». «Він оперував». «Він не оперував», — сказала Марина.
Мельник секунду дивився на неї крізь щілину, потім відвернувся до водія й сказав: «Поїхали». Машина рушила, і Марина лишилася стояти з чашкою й змінним взуттям у пакеті, а на третьому поверсі, у крайньому вікні праворуч, горів нічник у реанімаційному боксі. А в тому боксі Кирило Мельник у цю саму мить читав книжку з автографом на форзаці.
Він дійшов до розділу про судинний шов, подивився на схему з двома зустрічними дугами, схожими на складене крило, і перегорнув сторінку, щоб знайти, звідки це взято. Внизу, дрібним шрифтом, стояла виноска на першу публікацію, і рік у цій виносці був на два роки пізніший, ніж рік під подякою в самому кінці книжки. Там автор дякував колегам, без яких ця робота не відбулася б.
Другою в списку стояла Марина Сергіївна Дорошенко.
О восьмій ранку в бокс принесли порожню сумку й почали складати в неї речі. Кирило лежав, повернувши голову набік, і стежив, як сестра знімає з тумбочки зарядку, склянку, коробку з вологими серветками.
«Книжку лишіть, — сказав він, — я її зверху покладу. Дайте сюди». Він тримав її на грудях, коли ввійшов батько.
«Зібрали? За пів години поїдемо». Мельник нахилився, торкнувся його чола, як торкаються малих, і Кирило не відсахнувся, бо знав, що батькові це потрібніше. «У столиці буде окрема палата, вікно на парк».
«Тату». «Що?» «Хто така Дорошенко?» Мельник випростався. «Звідки ти це взяв?» «Звідси». Кирило підняв книжку.
«Тут наприкінці список тих, кому він дякує, і вона друга. А в розділі про шов унизу написано, звідки взята схема, і там стоїть 2019 рік. Виходить, він дякує за роботу, яку опублікував пізніше».
«Ти книжку читаєш». «Мені її подарували, — сказав Кирило. — Ти сам сказав, читай, це велика людина».
Мельник узяв книжку, подивився на розворот, потім на форзац з автографом і повернув. «Це медсестра, яка тебе нібито оперувала, — сказав він. — Її дівоче прізвище Дорошенко. Вона вісім років тому працювала в Ігоря, і в неї померла дитина на столі. Розумієш? Щось пішло не так, померла дитина шести років». Кирило мовчав.
«Вона відтоді не при собі», — сказав Мельник. «І тепер їй здається, що вона тебе врятувала». «Я її не виню, я просто не хочу, щоб ти з нею розмовляв».
«Вона зі мною не розмовляла, вона мені губу мочила, бо пити не можна». «А чому тоді подяка в книжці?» — сказав хлопчик. «Якщо в неї дитина померла, навіщо їй дякувати?» У дверях кашлянули.
Черненко стояв на порозі в пальті з рукавичками в руці, він уже був готовий їхати. «Можна я відповім?» — сказав він. Він підійшов, узяв стілець, розвернув його спинкою й сів верхи, по-домашньому.
«Ти правильно все знайшов, — сказав він Кирилові. — Молодець, якщо чесно, не кожен ординатор туди дивиться». «І?» «І це дуже сумна історія». Черненко поклав рукавички на коліно.
«Марина Сергіївна вісім років тому була моєю ученицею. Ми з нею разом розбирали техніку шва, вона рахувала кути, я оперував. Вона була сильним розраховувачем, і наприкінці книжки їй висловлено подяку за розрахунки. А виноска стоїть на першу публікацію, бо публікація вийшла пізніше, ніж ми почали працювати. Робота завжди йде попереду статті, завжди». Він говорив рівно, трохи винувато, жодного разу не відводячи очей.
«А дитина?» — сказав Кирило. «А дитина померла, бо людина, яка добре рахує, одного разу вирішила, що вміє ще й оперувати». Черненко встав і надягнув рукавички.
«Ось і все, що я можу тобі сказати. Поїхали, на тебе внизу чекають». Він вийшов…
