Юрист підвів голову. Літній хірург насупився. Черненко ні на секунду не змінився в обличчі.
«Чудово, — сказав він. — Витребуйте, звісно. Я вам сам напишу, кому подзвонити».
Мельник курив на пожежних сходах, хоча кинув дев’ять років тому. «Значить, це», — сказав він. «Олеже, не починай. Кульгава. Олеже. Ти мені тиждень казав, тямуща сестра».
Мельник загасив сигарету об перила й не кинув, а сунув у кишеню пальта. «Ти мені казав, сиділа з ним дві ночі, йому легше, коли вона сидить. Я їй квартиру хотів».
«І правильно хотів». Черненко стояв на майданчику вище, спершись об перила, і говорив униз спокійно. «Вона добра людина, Олеже. Вона сиділа з твоїм сином не за квартиру, я тобі точно кажу. Вона навіть відмовилася. Вона просто хвора». «Дорошенко», — сказав Мельник.
Він вимовив прізвище так, ніби пробував його на вагу. «Я це прізвище пам’ятаю», — сказав він. Черненко помовчав секунду.
«Ну ще б пак, — сказав він рівно. — Вісім років тому це мало не закрило центр. Ти тоді мені сказав: розбирайся сам і розбирайся швидко».
«Я сказав, щоб цього не було в газетах». І цього не було в газетах. Мельник підвів голову.
Вони дивилися один на одного через один сходовий проліт. «Я тоді не читав», — сказав Мельник. «Ти й не мав читати. Ти бізнесмен, а не лікар». Черненко спустився на дві сходинки й поклав руку йому на плече. «Олеже, зараз важливий Кирило, все інше — потім».
Мельник кивнув. Кивав він завжди однаково, коротко, як ставлять галочку. «Прибери її звідси», — сказав він.
Світлана підсіла до них у буфеті, поставила склянку чаю й одразу обхопила себе руками. «Ну що, — сказала вона, — тепер уся лікарня знає». «Знає».
«Марино». Вона посунулася ближче. «Я тобі одну річ скажу, і не злись. Я тебе вісім років прикриваю, я тебе сюди привела, я за тебе ручалася перед кадрами, я твою анкету сама заповнювала».
«Я жодного разу, жодного разу тебе ні про що не спитала». «Я пам’ятаю, Світ». «Ти не пам’ятаєш», — сказала Світлана.
«Ти зараз думаєш про хлопчика, і ти про мене взагалі не думаєш. Мені п’ятдесят років, і в мене донька, якій у травні операцію робити. І я старша операційна сестра в лікарні, де зараз буде перевірка слідчого управління».
Вона відпила чаю й скривилася. «Я тобі про інше хотіла, про твого Бондаря». «Він не мій».
«Тим більше». Світлана поставила склянку. «Він учора сорок хвилин просидів у професора в кабінеті, віч-на-віч. Я повз ходила двічі».
Марина повільно повернула голову. «Може, через хворого?» — сказала Світлана, знизавши плечима. «Може, і не через хворого, я не знаю. Тільки в мене відчуття, що хлопцеві з гуртожитку дуже важко буде відмовитися від кімнати на території клініки й ставки у сто десять тисяч». Вона сказала це й почала мішати ложечкою чай, у якому не було цукру. Марина сиділа й дивилася в стіл.
Вона не помітила. У цю мить вона думала про інше. Про те, що Антон не сказав їй ні слова про кабінет Черненка.
Про те, що вчора ввечері він не відповів на її повідомлення. І про те, що, крім нього, у неї немає жодної людини з правом відкрити історію хвороби. І вона не помітила єдиної речі, яку слід було помітити.
Суму ставки Антон назвав уголос рівно один раз. У закутку за ординаторською, між двома списаними комп’ютерами, де, крім них двох, не було нікого. Вона знайшла його наприкінці дня в перев’язочній.
«Ви були в нього в кабінеті?» Антон підвів голову від журналу. «Був». «Сорок хвилин?» «Хвилин тридцять».
Він закрив журнал. «Хто вам сказав? Це має значення?» «Має, — сказав Антон, — бо я про це нікому не казав». «Навіщо ви до нього ходили?» «Я хотів подивитися йому в обличчя».
Він встав. «Я взяв його книжку, ту саму, відкрив на потрібному розділі й спитав: “Ігорю Васильовичу, поясніть мені, чому в описі методики сказано ‘накласти затискач проксимальніше’, якщо в цьому місці затискач рве стінку. Просто поясніть мені, я молодий лікар, я хочу зрозуміти”». «І що він?» Він пояснював двадцять хвилин. Антон усміхнувся коротко й невесело.
«Гарно пояснював. Про еволюцію підходів, про те, що перша редакція писалася у 2012-му, про те, що молоді треба читати першоджерела. А потім сказав: “Антоне Павловичу, ви третя людина за п’ятнадцять років, яка поставила мені це запитання”».
Він замовк. «Хто були перші двоє?» — спитала Марина. «Я не спитав, — сказав Антон, — я тоді ще не знав вашого дівочого прізвища».
Він дивився на неї й чекав, і вона бачила, що він чекає, і не могла нічого з собою вдіяти. «Ви погодилися?» — спитала вона. Обличчя в нього застигло.
«Що?» «Ви погодилися на місце». «Ви мене зараз про це питаєте?» «Так». «Ясно», — сказав Антон.
Він узяв журнал, поставив його на полицю, поправив, щоб стояв рівно, і тільки потім заговорив. «Я не відповів їм ні так, ні ні, я чотири дні ходжу з цим і не сплю. Я сьогодні вранці пішов до головного лікаря й попросив його підписати офіційний запит на запис. Він мені сказав: “Антоне Павловичу, ви два роки як з ординатури, ви взагалі хто такий?” Я стояв і просив. Потім я пішов до Олега Степановича, бо потрібна ще згода законного представника, і мене не пустили. У нього тепер охорона на поверсі. А ввечері до мене підходить людина, за яку я підписався вночі, не розуміючи, що роблю, і питає, чи не продався я». «Антоне Павловичу». «Знаєте, що найсмішніше, — сказав він, — я вам вірю, досі, а ви мені — ні».
«Ви взагалі нікому не вірите. Вісім років тренувалися». Він вийшов із перев’язочної, Марина постояла, потім сіла на кушетку й сиділа, поки не прийшла санітарка мити підлогу…
