Роман перевів подих.
— Зоя ж думала, Таїсія сама напросилася сидіти, порчу доводити. Про те, що баба не кинула дитину, яка помирала, і до останнього намагалася їй допомогти, їй ніхто за 30 років не сказав. Усі мовчали.
— І що? Вона заплакала?
— Уперше, каже, за 30 років заплакала.
Роман дивився в сніг.
— Не знаю, Оксано, не знаю, чи допоможе, але хоч сказав: «Давно треба було».
Баба Надя тим часом робила своє. Без галасу, по-жіночому, але міцніше за будь-який крик. Ходила по дворах, до старих, до тих, хто пам’ятав той рік. Нагадувала:
— А пам’ятаєш, Віро, як твого Таїсія після пологів виходжувала? А ти, Лідо, до неї по що бігала? Забула? А корову Шульги конюшиною перегодували. Усі знали, що не у відьмі річ.
Люди слухали, відверталися, м’ялися. Соромно людям було, але сором неохоче рушає з місця. Справу зрушив не жаль. Справу зрушила, як це часто буває, чужа жадібність.
За три дні до комісії Шульга прийшов сам, не криючись, серед білого дня і не з порожніми руками — з паперами. Застав у дворі обох.
— Ну що, Романе, додумався?
Він був задоволений собою, спокійний.
— Я ж казав, не життя тобі тут. Он уже й дитину чужу через тебе відбирають.
Він повернувся до Оксани з удаваною участю.
— А я ось що придумав, мила, по-сусідськи. Я з тією бабою, зі свекрухою твоєю, поговорити можу і з підписантами. Люд мене слухає. Скажу — напишуть, що погарячкували, від попередніх слів відмовляться. Тоді й в опіці інакше подивляться.
Він розгорнув перед Романом аркуш.
— А ти за це двір мені продай. Ось усе готово. Тільки підписати. Ціну чималу даю, по совісті. Ти — гроші в кишеню, сім’ю — в райцентр, і дитина при матері. Усім добре.
Запала тиша. Оксана дивилася на цей аркуш, і раптом усе зійшлося. Вісім підписів. «Люд мене слухає». Шульга знав, звідки приїхала Оксана. Через Тоню знайшов Олену Василівну, а тій підказав потрібні слова. І пожежа, якою він погрожував восени.
— То це ти підписи збирав, — сказала вона. — Ти свекруху через Тоню розшукав. Не Олена Василівна сама про опіку придумала. Ти підказав, куди писати і чим лякати. Тобі Іру не шкода, і Романа не шкода. Тобі двір потрібен.
Шульга й бровою не повів.
— Мені двір потрібен, — погодився він спокійно. — І що? Земля добра, біля струмка сінокіс. За неї нині дають. Не мені, то фірмі «Зарічній». Вони по всій річці скуповують під пасовище. Я перекуплю дешево, продам дорого. Діло житейське.
Він згорнув папір.
— Тільки без мого слова тобі, Романе, село не переконати. Хоч трісни. Я тут 30 років усім потрібен, а ти 30 років відьмин онук. Кому повірять, як думаєш?
І тут заговорила баба Надя. Вона стояла біля паркану, прийшла кликати Оксану, та так і лишилася слухати.
— А повірять тому, Андрію Хомичу, хто не бреше, — сказала вона голосно, на всю вулицю, щоб із сусідніх дворів чули. — Ти Павлівну як обібрав, пам’ятаєш? Ділянку її купив за безцінь, нібито синові під город, а сам фірмі перепродав удесятеро дорожче. І Ткачів так само. Усі бачили, всі мовчали. А ти на Мельників двір націлився? І дитину під це підвів.
Вона повернулася до сусідів, що вже підтягувалися на голоси.
— Люди, ось хто в нас порчу наводить. Не покійна баба, що вам дітей виходжувала, а цей живцем двори скуповує та сім’ї по світу пускає.
Зібралося чоловік десять, стояли, слухали. Вирази облич змінювалися важко, як рушає з місця навантажений віз. Шульга зрозумів, що перегнув. Усмішка зійшла.
— Язики, — сказав він, — бабські язики.
І пішов геть, але вже не господарем вулиці, а спиною, відчуваючи погляди.
Наступного ранку Оксану чекав несподіваний поворот. Прийшла Зоя, постукала у хвіртку відьомського двору, до якого 30 років не підходила. Стояла пряма, чорна, із сухими очима.
— Візьми, — сказала вона й простягнула Оксані складений аркуш. — Відклик на мою заяву. Вночі написала, завтра в опіку відвезу. Прочитай, чи правильно написано. Попередні мої слова — неправда. Таїсія Колю не губила.
Голос у неї здригнувся тільки раз…
