— Вона його до кінця тримала, а я 30 років на неї валила, щоб на себе не валити.
Зоя подивилася на Романа, що вийшов на ґанок.
— Прости, коли можеш. Бабі твоїй на могилі скажу. Треба було раніше.
І пішла. А слідом за нею по одному потяглися до хвіртки інші. Не всі, але п’ятеро з восьми. Один зізнався, що жодного разу не бачив Іру без нагляду, другий — що про трави й холодну прибудову повторив із чужих слів. Хтось лише постояв, буркнув:
— Та ми що, за компанію підписували? Ларка підбила.
Оксана допомогла кожному скласти коротке уточнення без хитрих слів. Що бачив сам, чого не бачив, у чому збрехав. Соромно людям було, але сором, коли зрушить, іде вже швидко.
Наступного ранку, ще до світанку, Зоя і п’ятеро сусідів сіли в перший автобус до райцентру. Повернулися після обіду. У кожного на руках була копія прийнятої заяви з датою й номером. Оксана перебирала ці аркуші й не вірила. П’ятеро з восьми сусідів офіційно відмовилися від брехні за один день. Не тому, що вона кожного переконала, а тому, що одна людина сказала правду вголос, і за нею наважилися інші.
Здавалося б, перемога. Увечері Оксана збирала папери для комісії: довідку Лари, довідку про дохід, готову реєстрацію, шкільну характеристику, копії п’яти уточнень і Зоїн відклик. Баба Надя принесла своє письмове пояснення про Колину хворобу й умовила ще двох старих, які пам’ятали той рік, зробити те саме.
А Таїсіїн зошит Оксана взяла не як беззаперечний доказ — самого старого запису для цього замало, — а як свідчення того, що господиня дому сама наполягала на лікареві. «Горлова в Гончарів, веліла в місто, не звезли». Почерки ще можна було оголосити підробленими. Живі свідки підтверджували зміст старого запису.
Вона була майже щаслива й тому не відразу помітила, що Роман не поділяє її радості. Це була не колишня стриманість. Його тиснула важка думка.
— Ти чого? — спитала вона. — Радіти треба. Половину справи зробили.
— Радію.
Він не підводив очей.
— Оксано, ти без мене встоїш.
— У сенсі?
— У прямому.
Він говорив важко, ніби видушував із себе кожне слово.
— Реєстрація в тебе вже є. Живіть з Іркою скільки треба, а заміж не треба. Я тут подумав: ти за мене навіщо йдеш? Щоб Ірку не забрали — не з любові, з нужди. А це як Шульга, угода. Ти до кінця життя будеш при мені, при відьомському дворі, при цій славі, яку все одно не відмиєш. Молода ще, знайдеш собі людину без бабиного клейма.
Він підвів на неї очі, і в них була не образа — вирок собі, давній, звичний.
— Я сам звик. Мені не вперше.
Оксана стояла з Таїсіїним зошитом у руках. Вона впізнала це почуття. Це було те саме, чого вона боялася від першого дня. Тільки прийшло воно не з того боку. Не її виганяли. Він сам себе виганяв із власного щастя, бо 30 років тому його навчили, що він недостойний, щоб поруч хтось лишився.
— Романе, — почала вона, — не треба.
Він узяв тілогрійку.
— Піду худобу гляну.
І вийшов у темряву, до своїх дров, до звичної самотності, у якій йому здавалося безпечніше, ніж у її руках.
Оксана постояла біля вікна, дивлячись, як Роман у світлі ґанку коле дрова, яких на дві зими вже заготовлено. Потім накинула шубку, ту саму, від баби Наді, і вийшла в мороз.
— Дров вистачить, — сказала вона, підходячи. — Ти вже другий стос городиш. Кого ти цими дровами від себе відгородити хочеш?
Він не відповів, поставив цурку.
— Романе, опусти сокиру, подивися на мене.
Він опустив, подивився з тим самим вироком в очах, звичним, як мозоль.
— Я тобі одну річ скажу, — почала Оксана, і пара йшла в неї з рота. — Я все життя йду першою. Мені «йди» сказати не встигають. Я вже зібрана, в дверях. Свекруха, сестра, господарі квартир. Я від усіх ішла сама, щоб не дожити до того, як виженуть. Думала, так гідність бережу. А це не гідність, це боягузтво. Піти легше, ніж лишитися й ризикнути, що тебе все одно не захочуть…
