Вона перевела подих.
— І от я дивлюся на тебе й бачу себе. Ти мене не відштовхуєш.
— Ти сам себе виштовхуєш зі свого ж дому, зі свого ж щастя, щоб устигнути раніше, ніж я піду, щоб не так боляче було.
Роман не відповідав, але сокиру з рук випустив.
— Ти сказав: «Не з любові йду, з нужди».
Оксана ступила ближче.
— Так от, слухай, реєстрацію я в тебе взяла, так, з нужди, заради Ірки. І не соромно мені анітрохи. А вночі, в мороз, я до твого стосу дров не по реєстрацію прийшла. По реєстрацію в сільську адміністрацію ходять, не до чоловіка в темряві.
Голос у неї сів.
— Я не знаю, як це назвати. Почалося з даху та з миски супу. А вранці я прокидаюся і першим ділом думаю, встав ти вже чи ні. І Ірка твоє ім’я уві сні каже. Хочеш, щоб я сказала: «Люблю, мені тридцять, я вдова»? Я це слово берегти навчилася, але я стою тут на морозі й нікуди не йду. Уперше в житті не йду. Тобі цього мало?
Роман не відводив від неї погляду. Нарешті зробив те, чого за весь час жодного разу не робив: сам ступив першим, обійняв міцно, незграбно, ніби хапався за неї, і вткнувся у волосся.
— Я думав, мене вже нема за що лишити, — сказав він глухо. — Баба й та в землю пішла, а тут ви.
— Дурень, — сказала Оксана в його тілогрійку. — Великий дурень. Ходімо в дім, замерзнемо обоє, і хто тоді Ірку роститиме?
На комісію Роман поїхав із нею, сам сказав:
— Поїду.
Поголився, надяг чисте. І коли вони втрьох — Оксана, Роман, Іра — увійшли в казенний кабінет райцентру, це вже була не мати без кола без двора, а сім’я.
Комісія дивилася папери. Довідка від фельдшерки: дитина здорова, доглянута, щеплена. Довідка про дохід. Оформлена реєстрація, постійне місце проживання. Документи Романа на дім і його письмова згода на проживання Оксани з донькою. Шкільна характеристика. Іра відвідує заняття, вчиться без трійок, одягнена по сезону. Мати приходить на збори.
І окремою стоскою — п’ять офіційних уточнень сусідів. Зоїн відклик і письмове пояснення трьох жінок, які пам’ятали Колину хворобу. А поверх усього Оксана поклала Таїсіїн зошит, відкритий на потрібній сторінці.
— Ось із чого почалася лиха слава дому, — сказала вона. — Тридцять років тому. Тут рукою покійної господині записано того ж дня: «Дитяча хвороба. Веліла в місто до лікаря, сім’я не звезла». Сам по собі зошит нічого не доводить, я розумію, але живі свідки підтверджують: Таїсія вимагала везти Колю до лікаря й лишилася біля нього, коли допомога прийшла запізно. А її оббрехали, бо винного знайти легше, ніж прийняти правду. Ту саму сліпоту обернули проти мене. Вісім пояснень зібрав сусід, якому знадобився наш двір для перепродажу. П’ятеро вже письмово визнали, що повторювали плітки й нічого небезпечного самі не бачили.
Олена Василівна сиділа в кутку в чорному пальті, пряма, стиснувши губи. За весь час не сказала ні слова. Тільки коли голова комісії, перегорнувши папери й вислухавши Інну Романівну, оголосив, що підстав визнавати сім’ю такою, що перебуває в соціально небезпечному становищі, або звертатися до суду з вимогою обмежити Оксану в батьківських правах немає, свекруха коротко, беззвучно схлипнула.
Перевірку закривали. Якщо Олена Василівна хотіла бачитися з онукою, це питання пропонували вирішувати окремо, не відбираючи дівчинку в матері. У її схлипі чулося не зло, а розгублене горе.
Оксана наздогнала її в коридорі.
— Олено Василівно!
— Чого тобі? Відбилася і радій.
Свекруха не оберталася.
— Я не судилася з вами. Я Іру захищала.
Оксана помовчала.
— Я знаю, навіщо вам онука. Міша загинув, а в Ірі він. Очі його. Я це розумію, чесно. Ви не пробачили мені, що після Мішиної смерті я все ще вважала той дім своїм. А я вам не пробачила, як ви нас виставили на сорок перший день. Але Іра, вона ваша теж. Хочете, приїжджайте. Влітку хай у вас гостює. Ви ж бабуся, я не відніму. Тільки через опіку більше не треба. Живу людину паперами не ділять.
Олена Василівна обернулася. Обличчя в неї було старе, мокре, розгублене…
