— Ти серйозно після всього пустиш?
— Вона ваша онука, — сказала Оксана. — Кров. Що ж я, звір?
Свекруха постояла, пожувала губами. Зовсім як чужі люди на сільських порогах, які хотіли винести окраєць, та боялися. Після довгої паузи вимовила:
— Міша тебе любив. Я все злилася. За що, мовляв, тобі чужий, а мені? А воно он як.
Вона відвернулася, витерла обличчя.
— Приїду навесні, якщо пустиш.
У січні Оксані призначили нарешті соціальну пенсію на Іру й перерахували борг за кілька місяців. Більша частина грошей одразу пішла на старі борги, шкільний одяг і продукти. Зате віднині в них були не тільки Романове господарство і її заробіток у пекарні, а й невелика постійна виплата.
Оксана прибрала пенсійне посвідчення в ту саму теку, з якою стільки місяців ходила по кабінетах, і вперше відкрила її без страху.
Розписалися вони в лютому без гостей і застілля. Свідками були баба Надя та, несподівано, Лара. Заїхала по дорозі, сунула їм банку меду на здоров’я молодим і поїхала до породіллі в сусіднє село. Ніякого бенкету, ніякої сукні. Оксана була в тому самому, в чому ходила в пекарню.
За тиждень Роман знову повіз її в райцентр, цього разу до реєстраційної служби. Там він подав документи на реєстрацію договору дарування половини дому. Оксана сперечалася до хрипоти, казала, що прийшла не по власність, що їй і реєстрації досить, що село знову почне теревенити.
Роман вислухав і поклав перед нею ручку.
— Не для комісії і не для села, — сказав він. — Щоб ти більше ніколи не жила в чужому домі на пташиних правах. Сім’я в нас спільна, значить, і дах спільний. Підписуй.
Вона підписала. А коли за кілька тижнів отримала документ на свою частку, зрозуміла: річ була не в страху знову втратити дах. Роман не тільки дозволив їй лишитися, а й поділив із нею те, що вважав єдиним своїм місцем на землі.
А ввечері Іра спитала, вкладаючись:
— Мамо, а тепер дядько Роман нам зовсім рідний?
— Зовсім.
Дівчинка подумала.
— Значить, я його буду не «дядько», а якось інакше звати.
— Як захочеш, сонечко, як сама захочеш.
Іра заснула, не вирішивши, а Оксана лежала поруч із Романом у темряві великого дому, що став і її домом — на папері й по правді. Слухала, як у сінях вовтузиться кіт, і не могла звикнути до дивного відчуття. Їй не було куди йти. Більше не треба було тримати напоготові зібрану сумку.
Часник зійшов у квітні зеленими рядками, як Оксана й садила в прихоплену морозом землю в день першого снігу. Вона вийшла вранці на грядки, побачила ці сходи й постояла, безглуздо всміхаючись землі.
До кінця квітня двір було не впізнати. Дах над домом перекрили. Роман сам з’їздив до дочірньої фірми, тієї, що скуповувала землю, і продав їм дальній сінокіс за струмком. Не через Шульгу, а напряму, за справжню ціну. Дім із городом вони не продавали.
— Це наше, не продається, — сказав Роман як відрізав.
На гроші перекрив дах, справив Ірі нові черевики замість зашитих, дещо відклав. Шульга, лишившись без своєї перепродажі, ходив по другий бік вулиці й в очі не дивився. Село таких речей не забуває.
Першою прийшла баба Надя, відкрито, серед білого дня.
— Романе, дай збору від безсоння. Я його за записом твоєї баби все життя сама мішала, а нині потрібних трав не назбирала. І до тебе при людях іти соромилася, дурна стара.
— Годі, стара, соромитися.
Роман відсипав їй мішечок, грошей не взяв — які з баби Наді гроші. Вона принесла назавтра десяток яєць.
Слідом прийшла, не відразу, пом’явшись біля хвіртки, Лариса із сільмагу. Онук її після недавньої застуди погано їв, млявий ходив.
— Не порчу прийшла знімати, — буркнула вона, червона від незручності. — Лара веліла, каже, дитина здорова, а апетиту нема. Попої, мовляв, травичкою, яка апетит наганяє. До Мельників сходи, у них є нешкідливе. От я й…
Вона зовсім змішалася.
— Ти, Романе, не сердься, що я тоді в магазині язиком молола.
— Раз Лара оглянула й дозволила, дам шипшини й трохи ромашки, — сказав Роман. — Слабкий теплий чай після їжі — не ліки. Якщо млявість не мине або жар повернеться, одразу до фельдшерки, не тягни. З дитиною на одну траву сподіватися не можна…
