Заходив і Борис Аркадійович, той самий, що восени одним із перших підписав папір проти них. Прийшов боком, крекчучи, тримаючись за скроню.
— Голова! — сказав він, не дивлячись Романові в очі. — Як погода ламається, розколюється, спасу нема. Таблетки не беруть. Люди кажуть, ти…
Але він зовсім зніяковів, потупцяв.
— Ти зла-то не тримай. Я тоді по дурості підписував. Шульга нацькував. Усі пішли, і я пішов. Дурень старий.
— Тримати зло собі дорожче, — сказав Роман. — Але спершу йди до Лари. Хай тиск поміряє й вирішить, від чого болить. Якщо нічого небезпечного не знайде й дозволить, дам м’яти з мелісою зі своїх запасів. Чай заспокоїть, але причину головного болю не вилікує. З головою на погоду не жартують.
Аркадійович пішов задумливий, а за тиждень приніс банку меду й сів на призьбі покурити, побалакати про сінокіс та про те, що літо обіцяють сухе. Ніби й не було того паперу.
Так і мирилися в Кам’янці не урочистими словами, а медом та тютюном на колись чужій призьбі.
Так Роман і казав усім одне: спершу треба зрозуміти, чи нема справжньої хвороби, і лише після цього пити нешкідливий чай від безсоння чи тривоги. З жаром, болем, задишкою, тиском і будь-яким дитячим нездужанням — до Лари або в районну лікарню, негайно.
Фельдшерка це оцінила. Оглянувши людину й виключивши небезпечне, вона іноді сама дозволяла доповнити призначене лікування м’яким трав’яним чаєм.
«Не знахар замість медицини, а травник поруч із нею», — посміювалася Лара.
Таїсія б зраділа. Вона багато що розуміла, та час був інший. Люди страхові вірили охочіше, ніж їй.
За квітень і початок травня до хвіртки, яку вся Кам’янка 30 років обходила стороною, протопталася стежка. Не тому, що село раптом усіх полюбило. Село не змінюється так швидко. Дехто й досі косився. Але ходити стали по травичку, по пораду, а то й без жодного діла присісти на призьбі, поговорити. Виявилося, до живої людини ходити куди зручніше, ніж відьму вигадувати.
Зоя Петрівна стала приходити щосуботи. Після огляду в Лари брала в Романа дозволений тією заспокійливий чай, а потім ішла на цвинтар до двох могил — до свого Колі й до Таїсії, поруч. Прибиралася на обох.
Якось Оксана бачила, як стара стоїть між двома огорожами й шепоче кілька слів: «Чи то синові, чи то тій, кого 30 років клеймили відьмою». Мирилася, видно, заднім числом, як уміла.
Олена Василівна теж дотримала слова. На початку травня приїхала з коробкою цукерок і старим альбомом, повним Мішиних фотографій. Біля хвіртки м’ялася не менше за будь-якого прохача. Іра сама взяла бабусю за руку й повела в дім, а Оксана поставила чайник.
Пробачити одна одну за один вечір вони не зуміли, та й не вдавали, що зуміли, але говорили вже без заяв, комісій і погроз. Коли свекруха їхала, Іра пообіцяла приїхати до неї на тиждень після закінчення школи. Не назавжди, а в гості. Для початку цього було досить.
У середині травня приїхала Тоня. Цього разу не по тривозі, а провідати без жодного приводу. Привезла своїх: похмурого Гліба та двох хлопчаків, яким тут же знайшлося заняття: ганяти по двору кота й штурмувати сінник.
Тоня ходила від грядки до грядки, дивувалася: «Дах новий, город піднятий. Іра засмагла, галаслива, зовсім не та зморена дівчинка, що стояла восени на чужій дорозі в зав’язаній навхрест хустці».
— Живете? — сказала Тоня, і в голосі було чи то здивування, чи то сором. — А я ж, дурна, всю зиму спати не могла. Думала, як ти там у глушині з чужим чоловіком, у дворі, про який таке патякають, дитина під боком. Гліб мені: «Не лізь, у неї своя голова», а совість гризе. Не пустила ж я вас тоді. На четвертий день виставила, як свекруха твоя.
— Не гризи себе, — сказала Оксана й сама здивувалася, що каже це легко, без каменя всередині. — Пустила б, я б у тебе в кутку й кукувала на пташиних правах. А Ірка поруч із твоїми хлопцями вічно почувалася б зайвою, а тут свій дім. Може, воно й на краще вийшло, що ти мене тоді не прийняла. Не пішла б я на край села, не постукала б у цю хвіртку…
