Тоня похитала головою, дивлячись, як Роман у дворі піднімає Іру на плечі, щоб та дотяглася до шпаківні.
— І зла не тримаєш ні на мене, ні на свекруху, ні на тих, що підписували?
— Тримала, — сказала Оксана. — Довго тримала. З часом зрозуміла: важко це тягати. Руки зайняті образою, нічим дім будувати. Відпустила.
Їдучи, Тоня пообіцяла прислати на літо хлопчаків. Хай у вас поживуть на повітрі, а не по райцентровому асфальту. Оксана повірила обіцянці. Сестра вже почала повертатися в її життя не за помахом, а як усе справжнє повертається: потроху, з оглядкою, по-живому.
Наприкінці травня сталося те, чого Оксана чекала й боялася наврочити. Іра прибігла зі школи, розмахуючи зошитом.
— Мамо, дивись, Марина Федорівна веліла написати про сім’ю. Я написала. Прочитати?
— Читай.
Іра стала посеред двору урочисто й прочитала по складах, старанно:
— Моя сім’я. У мене є мама. Мій тато Міша загинув минулої весни, і ми лишилися вдвох. А тепер Роман теж став мені татом. Він уміє колоти дрова так, що поліно саме розвалюється, знає всі трави. Але завжди велить спершу йти до лікаря. І в нас є кіт Тихон. Він мене вибрав.
Вона підвела очі.
— Я так написала. Можна?
Оксана відкрила рота й не знайшла, що сказати. Роман стояв біля стосу дров, завмерши з сокирою в руці. Іра подивилася на нього й раптом знітилася. Лише тепер зрозуміла, що сказала вголос те саме слово, яке все не наважувалася вибрати.
— Можна, дядьку Романе? — несміливо спитала вона. — Можна я буду звати тебе татом?
Роман поставив сокиру, підійшов, присів перед дівчинкою навпочіпки, щоб очі в очі, і Оксана бачила, як у нього ходять жовна. Великий чоловік, а стриматися не може.
— Можна, — сказав він хрипко. — Зви татом.
І Іра, засяявши, кинулася йому на шию, і він підняв її, худеньку, легку, ту саму, що колись стояла на дорозі в чужій хустці й мовчки чекала, чи дадуть їм сьогодні поїсти, чи ні.
Того вечора у хвіртку постукали. Прийшла молода жінка із сусіднього села, незнайома, збентежена. Про Мельників, мовляв, чула: від безсоння допомагають, а в неї після пологів сон ніяк не налагодиться. Оксана вийшла на ґанок, витираючи руки об фартух.
— Проходьте, — сказала вона. — Не стійте біля хвіртки, чого там стояти? Заходьте в дім.
Жінка потупцяла, так само, як тупцяла колись сама Оксана біля чужих порогів, боячись ступити.
— Та я на хвилинку, я не хотіла турбувати.
— Заходьте, заходьте, чаю поп’ємо, розкажете все, як є. Роман скаже: «Чи можна вам простий чай?» А вранці обов’язково сходіть до Лари. Після пологів безсоння без лікаря лишати не можна.
Оксана притримала хвіртку відчиненою, згадавши, як колись Роман лишив для неї відчинені двері.
— У нас двір відкритий.
І жінка ввійшла. А Оксана лишилася на секунду в дверях свого дому — не чужого, не свекрушиного, не орендованого, а свого, де над дахом стояв дим, у дворі зеленів її часник, на грядці порався чоловік, а у вікні сиділа донька з котом і робила уроки.
Вона стояла на порозі, з якого її ніхто не міг зігнати. І вперше за все своє життя їй не хотілося нікуди йти. Вона була не зайва, вона була вдома.98
