Ірина прийшла до багатого будинку шукати роботу, але її увагу привернула одна деталь

Іра повільно кивнула. Такі розмови справді були. Тепер ставало зрозуміло, звідки бралася його впевненість.

— Тільки не намагайся мені завадити, — попередив Максим. — Далі житимеш самостійно. З нуля. Усе майно належить моїм родичам, на мене нічого не оформлено. Ділити нічого, підеш із тим, із чим прийшла, — він похитав головою. — І без сцен, будь ласка. Краще будь вдячна, що стільки років прожила по-людськи, а не в батьківському свинарнику.

Він збирався залишити її без засобів — і залишив. Підтримати Іру не було кому: ані рідних, ані друзів поруч не виявилося. Не було в неї тепер і власного кутка.

Спершу Іра жила в хостелі. На картці ще залишалися гроші, яких Максим, на щастя, не зажадав назад. Для нього це була дрібниця, а їй цієї суми могло вистачити на місяць. Втратити дім і звичну фінансову стабільність було важко. Та, опинившись у такому становищі, Іра наче прокинулася після довгого сну. Постійна туга відступила. Становище залишалося відчайдушним, проте далеко від Максима вона чомусь навіть фізично почувалася краще — і сама дивувалася цьому відкриттю.

Роботу треба було знайти терміново. Після стількох років удома, без освіти, хотілося отримати місце з гідною оплатою: тепер треба було самій збирати на житло. Пропозицій, що відповідали таким умовам, траплялося мало.

Оголошення трапилося їй лише вчора — у газеті, випадково залишеній кимось на парковій лавці. На сайтах із вакансіями його не було. У двадцять першому столітті виручила паперова газета. До заміського будинку в котеджному селищі шукали помічницю по господарству, обіцяли гарну зарплату й проживання. Іра відразу домовилася про зустріч.

Тепер, віддавши останні гроші за таксі, вона їхала туди. А раптом не візьмуть?

Побачивши величезний будинок і розкішний сад, Іра приблизно зрозуміла, якими статками володіє майбутній роботодавець. До такого достатку Максиму було далеко, хоча саме його він прагнув.

На ґанку її чекала Оксана Петрівна, управителька, жінка середніх років. Вона займалася добором помічниці; з нею Іра й розмовляла напередодні.

— Здрастуй, люба. Заходь, будь ласка, — привітно всміхнулася управителька й запросила її досередини.

У просторому холі стояли меблі роботи італійського майстра, який нещодавно увійшов у моду. Тут Оксана Петрівна почала співбесіду: ставила запитання, а Іра чесно відповідала, нічого не приховуючи про своє життя. Доля претендентки явно вразила управительку. З її уваги й доброзичливості Іра відчувала, що й сама їй сподобалася. Коли розмова вже добігала кінця, Іра майже впевнилася: місце дістанеться їй.

Тут широкими сходами спустилася дівчинка років восьми. Русяве волосся було стягнуте у дві тугі коси, великі очі дивилися задумливо. Мила дівчинка — і на тонкій шиї той самий товстий загоєний рубець. Іра відразу впізнала дитину, яку колись забрала в парку в дивного чоловіка, нібито родича.

Дівчинка пильно розглядала її. Здавалося, теж упізнала. Та від тієї зустрічі минуло три роки; мала тоді була зовсім маленькою, навряд чи могла запам’ятати. І все ж вона раптом так тепло всміхнулася Ірі, що та мимоволі відповіла усмішкою.

— Лізо, вже прокинулася? — Оксана Петрівна підійшла до неї. — Це дочка господаря, Сергія Андрійовича.

Ім’я дівчинки Іра теж пам’ятала: так її називала та жінка в парку. Тепер останні сумніви зникли. Перед нею стояла врятована дівчинка. Дивно було зустріти її саме тут.

Ліза знову всміхнулася й сама простягнула руку. Управителька здивовано звела брови.

— Здрастуй, Лізо! Скільки ж тобі років? — весело спитала Іра, вітаючись із нею.

Дівчинка зніяковіла. Для такого простого запитання реакція видалася Ірі несподіваною.

— Вона поки що не розмовляє, — пояснила Оксана Петрівна навмисне бадьоро, наче згадала про зовсім невелику неприємність. — Зате ви їй сподобалися. А це рідкість: сторонніх наша мала зазвичай не сприймає. Знаєте, після цього я вже остаточно вирішила. Беремо вас. Зараз лише відведу Лізу до машини, їй час на прийом до лікаря. Потім повернуся й усе вам покажу.

Так Іра й оселилася у великому гарному будинку. Їй доручили підтримувати чистоту й лад. Давати собі раду було неважко: помічниць тут працювало багато, територію поділили, і кожна відповідала за свою частину.