Ірина прийшла до багатого будинку шукати роботу, але її увагу привернула одна деталь

Він уже збирався рушити далі. Іра знала: якщо він по-справжньому побіжить геть, вона його не наздожене, та й силою з ним не впорається. Зволікати було ніколи. Вона витягла із сумочки перцевий балончик.

Купила його Іра ще навесні, коли біля її фітнес-клубу з’явилися зграї безпритульних собак. Пси блукали парковкою, лякали відвідувачів, і вона замовила собі засіб захисту. Біля клубу ним так жодного разу й не довелося скористатися. Тепер він опинився під рукою.

Іра різко наблизилася до чоловіка й натиснула кнопку, спрямувавши струмінь йому в обличчя. Вона розуміла, як ризикує, але іншого виходу не бачила. Усе сталося блискавично: він мимоволі розтиснув руки, і дівчинка впала на старий потрісканий асфальт. Висота була невеликою; вдарившись колінами, мала відразу підхопилася, кинулася до Іри й обняла її, щосили притискаючись.

Чоловік опинився на землі, затулив обличчя долонями, кричав і лаявся. Дивитися на нього Іра не залишилася. Підхопивши дитину, вона поспішила назад, до центральної алеї. Там були люди, там можна було знайти допомогу.

Щойно вони вибігли з хащів, назустріч трапилася жінка. Розпатлана, бліда від страху й хвилювання, вона сплеснула руками, побачивши дівчинку.

— Лізо, знайшлася! А ви що робите з чужою дитиною? Куди її несете?

— Вона ваша?

— Моя!

— Ти її знаєш? Це правда? — спитала Іра малу, яка все ще обіймала її за шию.

Та без слів кивнула. Цієї жінки вона явно не боялася.

— Та віддайте ж її! — Незнайомка говорила дедалі істеричніше й, здавалося, ось-ось закричить.

Іра передала їй дівчинку й коротко розповіла, як чоловік відводив її з алеї, а потім побіг у хащі й довелося втрутитися.

— Це наш родич, він трохи нездоровий. Дякую вам, що не пройшли повз. Нічого поганого він би їй не зробив, лише лякає. Я й сама перелякалася: дивлюся, а її на майданчику немає. Тепер усе добре.

— Усе ж таки, може, звернутися до поліції? Він грубо її тягнув, невідомо куди…

— Не треба, не треба, — жінка похитала головою. — Це сімейне. Ми самі владнаємо, усе гаразд.

Вона опустила малу на землю й, узявши за руку, повела до центральної брами. Іра якийсь час проводжала їх поглядом. Виходило, що вона втрутилася в чужі справи. Дивно все вийшло. Та варто було згадати очі дівчинки, і сумніви зникали: допомогти їй було правильно.

До фонтана Іра дісталася швидкою ходою. Максим уже стояв там із колегою та його дружиною.

— Ну як, злочин століття розкрито? — посміхнувся він.

— Можна вважати й так, — відповіла вона з безтурботною усмішкою, зверненою до всіх трьох. — Зробила з мухи слона. Буває зі мною.

За цією усмішкою Іра ховала злість. Чоловік пройшов повз дитину, яка поглядом благала про допомогу. І відпустив її саму слідом за людиною, що могла виявитися злочинцем або бути не при собі. Невже навіть за власну дружину йому не було страшно?

Після того випадку Максим став для неї остаточно чужим. Іра більше не знаходила сил удавати — ані душевних, ані фізичних. А він навіть змін не помітив: настільки мало вона його цікавила.

На той час Іра вже знала, що в Максима є коханка. Можливо, й не одна. Проте їй самій відводилася роль давньої постійної дружини: Максим збирався будувати публічну кар’єру, а для цього йому був потрібен образ сімейної людини. Іра думала, що так усе й тягнутиметься ще багато років — достаток, гарні речі, поїздки до найпрекрасніших місць світу й холодна самотність поруч із чоловіком. Від туги не рятували ні покупки, ні подорожі.

Тому слова про розлучення прозвучали як грім серед ясного неба. Одного вечора Максим приїхав додому незвично рано й одразу оголосив:

— Заяву на розлучення вже подано. Нічого затягувати не будемо: мені незабаром треба укласти інший шлюб.

— Із коханкою? — машинально спитала Іра.

Від потрясіння навіть звична туга ненадовго відступила.

— З жінкою, від якої в мене дитина. Йому вже три роки. Мені потрібна повноцінна сім’я, попереду серйозна публічна кар’єра. Хочу закінчити з оформленням раніше, ніж журналісти почнуть розбирати моє життя.

— У тебе дитина?