Ірина прийшла до багатого будинку шукати роботу, але її увагу привернула одна деталь

Того дня вони залишили машину й попрямували до фонтана посеред широкої алеї. Там на них чекали колега Максима з дружиною. Передбачалося прогулятися вчотирьох, а потім повечеряти в ресторані, хоча всі розуміли: прогулянка потрібна Максимові, щоб без ділової суворості обговорити з колегою важливі питання.

На сонці парк потопав у зелені, над головами, у високих кронах, перегукувалися птахи. Гарною й доглянутою лишалася, однак, тільки центральна алея. Бічні доріжки заросли, здичавіли, і гуляків туди майже не тягло. Хіба що підлітки забиралися в ці хащі по пригоди.

Ще здалеку Іра звернула увагу на чоловіка з маленькою дівчинкою. Дитині було років п’ять. Маля йшло невпевнено, поглядало довкола, наче шукало порятунку, але ні плакати, ні вириватися не намагалося. Чоловік міцно тримав її й вів упевненим кроком.

Високий, трохи сутулий, із давно неголеними щоками, він виглядав дивно: дорогі, зі смаком підібрані речі були занедбані. Штани вкривав пил, до них пристала земля; на футболці виднілися брудні плями. Зрівнявшись із ними, Іра зупинилася. Зблизька величезні темні очі дівчинки вразили її ще дужче — у них хлюпався відчай. Маля боялося свого супутника й, здавалося, не сміло йому перечити. На тонкій шиї тягнувся світлий, уже загоєний шрам. Він одразу впадав у вічі, але від переляканого дитячого погляду Іра не могла відірватися.

— З тобою все гаразд? — запитала вона дівчинку. — Ти знаєш цю людину?

Той подивився на неї невдоволено, зі злістю, але нічого не сказав. Дівчинка теж мовчала.

— Ти при своєму розумі? — Максим дивився на дружину з явним невдоволенням.

— Ким ви їй доводитеся? — Іра не відступала.

— Донька! — буркнув незнайомець.

— Він каже правду? — Вона зазирнула маляті в очі, даючи їй можливість бодай якось показати, що потрібна допомога.

Але та не відповіла. Чоловік повів її далі, і вона покірно пішла за ним.

— Ти що виробляєш? — Максим витріщився на Іру. — Збоку ж виглядаєш як міська божевільна.

— Треба подивитися, куди вони йдуть. Із дівчинкою щось негаразд, їй треба допомогти. Давай хоча б трохи підемо за ними.

Образливі слова Іра пропустила повз вуха. У відповідь Максим лише кинув на неї зневажливий погляд — такий, яким зазвичай удостоював людей, яких за людей не вважав, — і пішов собі.

— Тоді я сама, — зітхнула Іра. — Не можу так її залишити.

— Як знаєш. Тільки не здумай запізнитися, столик у нас на шосту, — кинув він, навіть не озирнувшись.

Іра повернула слідом за дівчинкою. Їй було образливо, і чомусь згадався Денис, якого вона не бачила відтоді, як звільнилася з торговельного центру. Денис нізащо не покинув би дитину, якій страшно, і не відпустив би Іру саму слідом за підозрілим чоловіком. А Максим навіть не спробував зрозуміти, що відбувається: йому було важливо лише, щоб вона не затрималася до замовленого часу. Від його байдужості й черствості ставало особливо важко.

Тим часом чоловік пришвидшив ходу, прямуючи до порожньої бічної доріжки. За нею починалися хащі, більше схожі на дикий ліс, ніж на парк. Іра стривожилася ще дужче. Дівчинка, схоже, теж зрозуміла, що йти геть від людей не можна: смикнула руку, намагаючись вивільнитися. Потім ще раз. І втретє.

Іра вже майже бігла. Допомога дитині була потрібна зараз, а перехожі нічого не помічали. Розлютившись через опір малої, чоловік підхопив її й кинувся в хащі.

Про власну безпеку Іра не думала. Вона мчала так швидко, як досі їй не доводилося. Нещодавні регулярні заняття у спортзалі стали в пригоді: сил вистачило, щоб незабаром наздогнати втікача. Далеко в бічну алею він іще не встиг утекти.

— Пусти дитину! — крикнула вона.

Від несподіванки чоловік зупинився й обернувся. Мабуть, Іра мала грізний вигляд. В очах палала лють; страху перед ним вона не відчувала, лише ненависть і бажання негайно вирвати дівчинку з його лап.

— Відпусти, чуєш? Нехай іде до мене. А сам можеш тікати. Зробиш так — я не звертатимуся до поліції, даю слово.

Мала тремтіла. Тепер вона дивилася на Іру з надією, і підвести її було не можна.