Життя без прикрасБатько не став заперечувати. Максим переставив птахів так, щоб вечірнє світло з вікна лягло на крила, зробив кілька знімків і насупився над екраном.
— Знову не ловить, — зітхнув він. — Тут же постійно немає зв’язку.
— Тоді навіщо фотографував? — Віктор підвівся, тримаючись за верстак: затерпла нога.
— Стривай… — Максим примружився, пригадуючи. — На горищі іноді ловить. Де стара дідова телевізійна антена. Я вже пробував.
Не дочекавшись відповіді, він вибіг. Віктор похитав головою йому вслід. Якась антена, горище, соціальна мережа — сенсу в усьому цьому він не бачив. Але не можна ж синові жити самими уроками та клопотами про батькову ногу. Нехай займається.
За вечерею мовчали. Максим поглядав на телефон, Віктор їв картоплю із салом, пив міцний чай. За вікном рано темніло: північ усе ще залишала світловий день у владі зими.
— Я нагору, тату! — Максим схопився, прихопивши телефон.
— Обережніше з дошками. Старі там.
Заскрипіли сходи, відсунувся люк. Стало тихо. Віктор перемив тарілки й поставив чайник на плиту; над стелею знову почувся скрип. Син переходив з місця на місце, шукав, де краще ловить.
Повернувся він хвилин за двадцять, розчервонілий, з павутинням у волоссі, аж сяяв.
— Знайшов! Дві поділки, а вистачило. Усе вже готове!
— Що саме?
— Назва сторінки — «Дерев’яний птах Берестяний Лог». Вона вже готова, фотографії теж там, — сказав Максим, сідаючи навпроти й квапливо показуючи екран. — Опис такий: «У нашому північному селі вручну роблять дерев’яних птахів та іграшки. Працюють дідівським способом: жодних клейових з’єднань, усе за давнім звичаєм». Нормально вийшло?
На старому верстаку в теплому світлі з вікна птахи вийшли гарними. Кожну скіпочку можна було роздивитися.
— Гарно, — визнав Віктор. В успіх затії він усе ще не вірив.
Максим оновив сторінку. Ще раз — і ахнув.
— Глянь, тату! Дванадцять людей підписалися. Уже й написали нам!
Віктор нахилився до екрана й прочитав уголос:
— У бабусі така над столом висіла, аж у дитинство повернулася.
Він помовчав. Дванадцять людей. Один коментар.
— Лише пів години минуло, тату, — з надією промовив Максим. — Пів години, а сигналу дві поділки.
У березні по бляшаному даху майстерні наполегливо задзвеніли краплі, наче місяць квапив зиму геть. Сніг у Берестяному Лозі здавався неохоче, розповзався сірою кашею. Зате пахло відлигою, мокрою землею, і в цьому запаху була обіцянка чогось доброго.
Максим, як і раніше, щовечора забирався на горище, знаходив дві поділки зв’язку, перевіряв сторінку. Спускаючись скрипучими сходами, струшував із джинсів пил.
— Уже сто п’ятдесят підписників, тату! А скільки коментарів!
Віктор кивав над новим птахом. Під ножем солодко пахла стружка, крило розділялося на тонкі скіпки. За місяць вечірні розповіді про вподобайки й сердечка стали звичними, хоча батько все ще вважав їх несерйозною грою.
Тим часом люди питали про ціни й можливість купити. Один чоловік попросив три качечки-свищики онукам. Віктор вирізьбив їх, відправив поштою з райцентру; на картку надійшов переказ. Невеликий, але приємний — по-новому приємний, наче незнайома людина простягнула йому через усю країну руку з вдячністю.
— Тату, тут із міста жінка написала. Хоче замовити птахів.
Максим стояв із телефоном в обох руках, наче тримав крихку річ.
— Скільки їй потрібно? — Віктор відклав ніж і витер руки.
— Тридцять. — Максим ковтнув. — Для нового садочка, розписаних. Відкриваються через три тижні. Хочуть над ліжечками повісити, як обереги.
Віктор завмер. На одного птаха йшов день, іноді два. Витесати тулуб, надрізати крила, розгорнути, відшліфувати, розписати, прооліїти й висушити. Для тридцяти потрібен місяць без перепочинку, а дають три тижні.
— Напиши, не візьмуся. Не встигну, — буркнув він і потягнувся по ніж.
— Дай хоч розпитаю докладніше. Може, щось придумаємо.
Максим не прибрав телефона, знову подався на горище. Над головою поскрипували мостини, чувся його голос; він листувався із замовницею, уточнював, перепитував. Хвилин за двадцять повернувся з розчервонілим від хвилювання обличчям, присів на край верстака.
— Добре платить, тату! Половину одразу, другу половину, коли забере. Гроші чималі, — сказав Максим.
Він назвав суму. Віктор відклав заготовку й подивився на сина.
— А як обдурить? Звідки ти знаєш, що ні?
— Вона завідує садочком. Ось, подивися.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.