— Давай візьмемося, тату. Будь ласка, — сказав Максим.
Віктор потер перенісся. Гроші були потрібні, ще й як потрібні. Тільки де взяти час на тридцять птахів, якщо до відкриття три тижні?
— Сам я стільки не зроблю, — зізнався він.
— Тоді помічника поклич. — Максим схилив голову. — Василя Степановича, наприклад. Він на лісозаводі сорок років столяром працював.
Через три хати жив Василь Степанович — шістдесят шість років, столяр найвищого розряду. На заводі він допрацював до пенсії, поки той не закрився. Тепер сидів удома, порався в гаражі: то шпаківню змайструє для себе, то лиштву. З Віктором бачилися рідко, віталися кивком, іноді перекидалися словами про погоду чи рибу.
— Не знаю… — завагався Віктор. — Чи захоче?
— Спершу спитай. Що ти втрачаєш? — Максим підштовхнув його до дверей.
Наступного дня на картку надійшли гроші. Передоплата. Віктор дивився на екран і не міг звикнути до цих цифр: за пів року різьблення в нього не набиралося стільки. Максим, який стояв поруч, усміхався.
— Ну, тату, тепер підеш до Василя Степановича? — запитав Максим.
Віктор надягнув куртку й вийшов. Від снігу майже нічого не залишилося; оголилися чорна земля й торішня трава. Доводилося ступати по калюжах, черевики хлюпали, а в нозі озивалася вогкість.
У сусіда все було доглянуте: цілий дах, фарбований паркан, різьблена лиштва. На скрип хвіртки з-за рогу показався Василь Степанович — високий, сухорлявий, у вицвілій від прання сорочці.
— Вікторе! Якими вітрами? — Він витер руки ганчіркою.
— Я поговорити… — Віктор завагався, добираючи, з чого почати. — Є тут одна справа.
У гаражі господар присунув йому табурет.
— Сідай. Що за справа?
Серед запахів машинного мастила, тирси й старої фарби Вікторові довелося ніяково пояснювати, як син завів сторінку в інтернеті й звідки взялося замовлення: тридцять птахів, а на все три тижні. Василь Степанович слухав, чухаючи потилицю. На верстаку перед ними лежали частини якогось механізму.
— Самому тобі стільки не зробити.
— Не зробити, — погодився Віктор. — Тому й прийшов. Давай разом? Половина виторгу твоя.
— Та до чого тут виторг… — Сусід відмахнувся. — Я старий уже. Руки підводять.
— Ти хоч заготовки подивися, спробуй. Не вийде — жодних образ.
Василь Степанович відповів не відразу. Помовчав, зітхнув.
— Гаразд, ходімо подивимося.
Вікторову майстерню він оглядав уже по-діловому: помацав верстак, підняв ніж, покрутив його. Віктор подав готового птаха — такого треба було зробити на замовлення. Палець старого столяра ковзнув по тонкому крилу.
— Сосна. Правильно, легка. А модрина тут не годиться, крило з неї не втримаєш.
Він умостився з бруском біля верстака. Ніж ліг у долоню так природно, наче за сорок років вони жодного разу не розлучалися. Перший зріз дав рівну тонку стружку.
Другий.
Третій.
Василь Степанович пожвавішав; в очах з’явився забутий запал.
— Давненько я отак не сидів, — усміхнувся він, далі ріжучи. — Візьмуся. Тільки швидкості не вимагай, вік уже не той.
— Ти й зараз швидше за мене працюєш, — без лестощів відповів Віктор.
З ранку до ночі вони залишалися біля верстака. Тулуби й голови витесував Віктор, а крила довірив сусідові: за сорок років руки Василя Степановича навчилися вести лезо так, щоб не переламати тонку скіпку. Максим приносив їм обід, збирав стружку, потім брався за розпис. Червоний, вохра, синій — нехитрі візерунки робили птахів ошатними. На грудці з’являлося сонце, уздовж крила — північні брижі. Розписаних він змащував лляною олією й переносив на стелаж.
Утрьох вони працювали як годинниковий механізм. Дерево, олія й фарби наповнювали сарай своїми запахами, а весна за вікном устигла прибрати останній сніг. Пробилася трава, над річкою знову закричали чайки.
Наприкінці трьох тижнів полиці зайняли тридцять птахів. Однакових серед них не було: одне крило розгорталося хвилею, інше трималося рівніше, кожна іграшка мала свій характер. Максим приготував полотняні мішечки, склав птахів і пришив до кожного бирку: «Берестяний Лог. Ручна робота».
По коробки приїхала сама замовниця — енергійна жінка років сорока в діловому костюмі. Вона оглядала птахів, повертаючи їх у руках, і всміхалася.


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.