Життя без прикрасЗ хати долинав брязкіт посуду: там хазяйнував Максим. У сина були уроки, десятий клас; щоранку він сідав у шкільний автобус і їхав до райцентру, а ввечері повертався до хатніх клопотів. Усе, чим раніше займалася Оксана, тепер робив він. Не скаржився, не казав, скільки на нього звалилося, — брався й робив. Віктор помічав інше: обережний синів погляд. Ніби Максим увесь час боявся, що батько не витримає, зламається остаточно. При ньому Віктор намагався триматися, не показувати, як йому боляче. До ниття ноги він уже звик, знав цей біль. Але тепер був іще один — десь у грудях, тупий і непідйомний. Із ним він нічого не міг удіяти, хоч як намагався приховати його від сина.
Він вибрав заготовлений з осені сосновий брусок — сухий, гладенький, без жодного сучка. Дерев’яний птах. У дитинстві такого вирізав поруч із дідом, потім робив маленькому Максимові. Ніж ліг у долоню як продовження руки. Лезо пішло вздовж волокна, знімаючи слухняну рівну стружку. Голова лишалася порожньою, а руки пам’ятали.
Це не звичайна дерев’яна іграшка. Із цілого бруска виводять голову, тіло й хвіст; для крил і хвостового оперення готують окремі скіпки, тонкі, як волосина. Надрізають уздовж, не доходячи до краю, розкривають віялом, закріплюють у пропилах. Виходять ніби легенькі пір’їнки. Досить дмухнути — птах повернеться. Клей тут не потрібен: дерево з’єднують ножем і терпінням.
На півночі таких птахів робили здавна, підвішували над колискою або родинним столом. Вірили: вбереже дім, відведе біду, не дасть теплу піти з-під даху.
Вікторові згадувалося літо, коли йому було близько восьми. На теперішньому його місці сидів високий жилавий дід із сивими вусами. Поруч Вітько з першим своїм ножем — маленьким, із кістяною ручкою.
— Живе воно, дерево, Вітю, дихає, — неголосно пояснював Микола Матвійович, спрямовуючи його руку по бруску. — Слухати треба. Проти волокна не ріж, веди разом із ним. Розумієш?
Вітько кивав, старанно висолопивши язика.
— У нас птахів у чотирьох поколіннях ріжуть, — вів далі дід, поправляючи пальці онука на руків’ї. — Мій прадід їх для ярмарків робив, возив до міста продавати. Потім батько різав, потім я за це діло взявся. Тепер ось ти вчишся. А в голодні роки ці дерев’яні птахи пів села годували. Люди сиділи без хліба, а ми брали птахів, ішли з ними по дворах і вимінювали борошно. Так і годувалися, Вітю. Недарма кажуть, що такий птах щастя в дім приносить. Хто його робити вміє, у того шматок хліба буде, без шматка він не залишиться.
Тоді в цих словах Віктор головного не розчув. Йому подобалося вчитися, подобалося, коли виходило добре. Виріс — улаштувався до ліспромгоспу: там платили, а різьблення здавалося забавкою. У сімнадцять років утратив діда. Майстерня після цього пустувала до його одруження з Оленою. Уже сімейним чоловіком він знову взявся за птахів, продавав заради зайвої копійки в хаті.
Тепер повторював те, чого дід учив тридцять років тому. Ті самі рухи — наче час замкнувся кільцем.
Надвечір на верстаку стояли три птахи з розкритими крилами, дві качечки-свищики, коник і тонконоге оленятко. Такими іграшками жив він сам, такими грався Максим за Олени. Коли її не стало, іграшки сховали до скрині. Син підріс, Оксані вони здавалися нудними.
— Тату, вечеряти пора… Ого! — Максим завмер у дверях, закутавшись у батькову тілогрійку.
Підійшов повільно, обережно торкнувся крила. Птах здригнувся й повернувся.
— Гарно, тату. — Він говорив неголосно, з подивом, як у музеї. — Пам’ятаєш, їздили до обласного центру, у краєзнавчий музей? Там такі за склом були.
Віктор відклав ніж, витер руки об фартух. Пальці затерпли; за роботою він не помітив, як минув час.
— По-дідовому роблю. І раніше робив, тобі малому теж.
— Пам’ятаю. — Максим підніс до губ качечку. Вона озвалася чистим, трохи гугнявим свистом. — Можна їх сфотографувати? На телефон.
— Навіщо? — Віктор знизав плечима.
— Викладу фотографії. Раптом хтось захоче купити? — Син дістав телефон, покрутив його.
— Тепер усюди пластик, усе привізне, — невесело всміхнувся Віктор. — Кому є діло до дерев’яних птахів?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.