Життя без прикрасЛожка завмерла в руці Максима.
— Найпотрібніше в нас є, — неголосно відповів Віктор, далі жуючи. — Не мерзнемо, дрова запасені, поїсти є що.
— Найпотрібніше! — Оксана хмикнула так гірко, що Максим здригнувся. — Ти сидиш зі своїми дерев’яшками за копійки, я стирчу за прилавком. У сільмаг за цілий день три покупці зайдуть. Ми ж не живемо, Вікторе, ми доживаємо.
— За різьблення платять. Хай небагато, зате постійно. — Він відклав хліб і глянув на дружину. — І в крамницю ти сама пішла.
— А куди ще тут підеш? — Оксана підвищила голос. — Який у мене вибір у Берестяному Лозі? Роботи немає, людей немає. На що тут сподіватися?
Віктор не відповідав. За склом вітер ворухнув голу горобинову гілку; вона пошкреблася у вікно, ніби просилася всередину.
— Птахи твої — забавка для дітей. — Оксана підвелася, вперлася долонями в стіл. — Іграшки з дерева. Та потрібні вони комусь сьогодні? Я себе живцем ховати в цій глушині біля інваліда не стану. Мені життя одне дано. Одне!
«Інвалід» — слово зависло над столом, як сокира над плахою.
— Та як ти можеш! — Максим схопився, голос затремтів. — Він же тебе…
— Ти мені не син, — твердо урвала Оксана, навіть не підвищивши голосу. — Твоєї матері сім років як немає. Я старалася стати тобі близькою, Максиме. Старалася, справді. Але далі цю лямку тягти не зобов’язана.
Віктор заплющив очі. Згадалася Олена: бліде обличчя, виснажене останніми місяцями хвороби. Максимові було дев’ять, коли вона померла. Потім три роки Віктор ростив його сам. Удень ішов до ліспромгоспу, увечері сідав за дідове ремесло, вирізав птахів.
На ярмарку в райцентрі, біля сусіднього прилавка, сміялася жінка, яка куштувала медяник. Такою Віктор запам’ятав Оксану під час першої зустрічі: яскравою, жвавою, з пахощами міських парфумів. Вони розговорилися. Вона приїхала до тітки погостювати, але нудьгувала; хотілося чогось нового. А він здався їй справжнім — це слово вона сама тоді промовила. Говорила про його золоті руки, про тямущого сина, про міцну хату. Усе, з чого складалося його життя, їй тоді подобалося. Оксана погодилася переїхати до нього в Берестяний Лог. Не лише з ним збиралася жити: поруч був Максим, якого Віктор доти ростив сам. Вона обіцяла любити обох — і батька, і хлопчика.
Першого року ще намагалася дотримати обіцянки. Разом із Максимом ходила по гриби, вчила його пекти млинці. Потім зачастила до міських подруг: спершу вибиралася раз на місяць, згодом — щотижня. Дедалі частіше говорила про нудьгу, про те, що немає розваг, що життя минає десь без неї. Останній рік удома вона наче тільки ночувала. Окрема кімната, мовчання за столом, телефон перед очима.
— Поїду завтра, — сказала Оксана. Випросталася, розправила спідницю. — До сестри, в обласний центр. Шукатиму там роботу. І на розлучення подам.
У кухні стало так тихо, що виразно затріщали поліна в печі. Віктор підвів голову до темного вікна. За ним вгадувався старий сарай-майстерня; великий сніг опускався на підвіконня.
— Як скажеш.
Майже байдужа відповідь змусила Оксану здригнутися. Вона готувалася до скандалу: він закричить, почне благати, заплаче — і можна буде почуватися правою. А почула лише: «Як скажеш». Віктор знову взявся солити хліб.
Максим обійшов стіл, поклав долоню йому на плече.
— Тату… — Він ковтнув. — Удвох упораємося. Ми з тобою.
Віктор накрив синову руку своєю. Тепла долоня ледь помітно тремтіла. Оксана глянула на них, відвернулася й вийшла. На сходах застукотіли її кроки: пішла нагору, до своєї кімнати, складати речі.
Холонула картопля. Максим пересів до батька, притулився плечем. Вітер завив у комині, сніг замітав подвір’я і сліди, які Віктор залишив дорогою додому. Завтра Оксану повезе зимовою дорогою машина. Поки ж він сидів, тримаючи сина за руку, й слухав скрип мостин над головою — там збиралися в дорогу.
Через два тижні після її від’їзду Віктор майже перестав виходити з майстерні. Хата затихла; раніше там чулися хоча б невдоволені зітхання Оксани. Тут під ножем тихо сипалася стружка. Світлі соснові завитки збиралися біля ніг, як іще один домашній сніг.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.