Життя без прикрас«Пробач мені, тату. Уся провина лежить на мені: гроші забрала я й людей ошукала теж я. Жити із цим для мене неможливо. Про те, що сталося, Владислав не знав. Мене шукати не треба».
Удруге читати я не став — не зміг. Повернув телефон доньці. Руки слухалися, не тремтіли; зате у вухах шуміло, як у навушниках, коли зникає сигнал.
— Розумієш, тату? Тринадцятого він поїде з грошима. А тут залишуся я, генеральна директорка, з моїми підписами на всьому. Лист для інсценування приготований. Він хоче, щоб я зникла. Щоб мене не було, а винною назавжди залишилася я.
Вона замовкла. Я теж довго нічого не казав.
— Ти комусь про це розповідала?
— Нікому. Не розумію, кому довіряти. У нього знайомі в поліції, у прокуратурі, в адміністрації всі з ним знайомі. Збиралася тобі зателефонувати, та він мій телефон переглядає. І поруч майже постійно. Я все думала, як дати тобі знати, щоб він не здогадався. А потім згадала… — Вона подивилася на склянку.
— Чому не зібралася й не приїхала до мене відразу?
— Тоді б він зрозумів, що я знаю. Зараз я для нього дурепа, нічого не помічаю. Отже, ще можна щось зробити. До тринадцятого.
Я дивився на доньку. Їй було страшно, але зламати її він не зумів. Вона й далі думала — так, як я вчив у хуртовину: «Не біжи, чекай, рахуй».
— Ходімо, — сказав я, підводячись. — Ти ж у мене за погодою спостерігаєш.
Вона не зрозуміла. Я відчинив комірчину й зняв стару ковдру з полиці. Під нею зберігалася короткохвильова аматорська рація. Ще в перші міські роки, тужачи за ефіром, я зібрав її сам. Позивний зберіг той, станційний.
Від увімкнених ламп потягло нагрітим пилом, у динаміку зашипіло й затріщало. Я надягнув навушники, покрутив ручку настроювання і, спіймавши частоту, викликав:
— Вітромель, Вітромель, місто на зв’язку. Васю, приймаєш мене? Прийом.
Спершу відповідав самий тріск. Потім звідкись здалеку прорізався хрипкий голос:
— Тарасе, старий пеньку, це ти, чи що? З Новим роком! Чого тобі серед ночі не спиться, в ефір поліз?
Із Васею Мухіним ми відпрацювали разом дванадцять років. Після автоматизації він залишився на станції — один із небагатьох: наглядав за приладами, чергував біля засобів зв’язку. Про мою біду нічого не знав. Я й тепер не сказав.
— Васю, Поліна зі мною. Привітай її. Пам’ятаєш, вона ж у вас народилася.
— Полінко! Полінко, Полінко! Давай сюди! — закричав він так, що в мене в навушниках задзвеніло.
Я надягнув на доньку навушники, підсунув мікрофон. Вона спершу розгубилася, потім натиснула тангенту:
— Дядьку Васю… Це Поліна. Я.
Між ними лежали три тисячі кілометрів і всі прожиті нарізно роки. Крізь перешкоди до доньки долинув голос її рідного краю. Вася сміявся, кашляв, розповідав: над Вітромелем зелене сяйво розлилося на все небо; хрест Марії на сопці цілий, улітку він його підфарбував; біля причалу знову помітили ведмедицю з ведмежам.
Поліна слухала, аж раптом сховала обличчя в долонях. За весь вечір вона ще жодного разу не плакала. Я стояв позаду, поклавши руку їй на плече.
— Дядьку Васю, я так хочу додому. Я так хочу додому.
Він помовчав. Коли знову заговорив, сміху в голосі вже не було:
— Приїжджай, Полінко. Тут на тебе чекають завжди.
Вони проговорили близько двадцяти хвилин. Завершуючи сеанс, Вася за формою назвав час і додав:
— У журнал тебе записав, Полінко. Перший зв’язок цього року — твій. Тепер в історії станції залишишся.
Тоді я пропустив ці слова повз вуха. Лише згодом зрозумів, що нічого ціннішого за ту розмову в нас не було.
Ми вимкнули рацію. Поліна дісталася до мого ліжка й заснула, не знімаючи одягу, як засинала дитиною. Я залишився на кухні. Поставив перед собою перевернуту склянку, думав. Витягти доньку було замало. Треба було зробити так, щоб ведмідь більше до наших дверей не повернувся.
Уранці 1 січня я набрав Толю.
— Ніч із тринадцятого на чотирнадцяте. Дубай. Термінал приватних рейсів.
— Зрозумів, — відповів він після паузи. — Але без погодних підстав нічого не вийде, Тарасе. Ти знаєш. Закон.
— Знаю. Погода буде.
Він хмикнув і від’єднався.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Спасибо автору .До слёз.