— Ну що, як там небезпечна обстановка біля нашого дому? — бадьоро запитала вона.
У відповідь пролунав дивний сиплий звук, ніби Назар намагався водночас кашляти, сміятися й перевести подих.
— Мар’яно, тут таке коїться… Я навіть пояснити нормально не можу.
— Твою маму вже відправляють до камери?
— Усе набагато гірше.
Збиваючись і то переходячи на нервовий сміх, то майже задихаючись, Назар почав розповідати. Коли він на граничній швидкості під’їхав до будинку, поліцейська машина вже поїхала. Біля під’їзду залишався співробітник охорони. Він спокійно повідомив, що жінку, яка голосно лаялася, доставили до місцевого відділку через спробу винести чуже майно.
Назар знову сів за кермо й помчав туди. До чергової частини він увірвався захеканим, із розпатланим волоссям і божевільним поглядом. У дорозі він ще сподівався, що охорона помилилася або що мати зуміє дати тому, що відбувається, розумне пояснення. Але його зустріли різкий запах мийного засобу, потертий лінолеум і нудьгуючий співробітник за товстим склом, а надія на просте непорозуміння зникла, щойно він почув знайомий гучний голос.
Двері сусіднього кабінету були прочинені. За столом сидів молодий поліцейський, підперши голову долонею. Навпроти нього, схрестивши руки й щільно стиснувши губи, вмостилася Лідія Михайлівна. Винною вона не виглядала анітрохи. Радше нагадувала сувору обвинувачку, якій решта чомусь заважають чинити справедливість.
Її волосся розтріпалося, куртка була застібнута нерівно, зате підборіддя лишалося гордо підведеним. Вона не просила про допомогу й навіть не збиралася стишувати голос — навпаки, всім виглядом показувала, що саме довколишні мають пояснюватися перед нею. На столі серед бланків стояла дубова скринька.
— Мамо, що ти накоїла? Навіщо полізла до нашої квартири? — видихнув Назар, з’явившись на порозі.
Лідія Михайлівна повернула до нього голову й заговорила так голосно, що її напевно почули в коридорі:
— Нарешті з’явився! Краще б свою дружину втихомирив. Я давно тобі казала, що з нею неможливо мати справу…
