Життя без прикрасМикола помовчав, ніби вирішуючи, з чого почати.
— Ні, причина інша. У мене дочка є… Була. Юлія. Єдина в нас із дружиною. Ми над нею трусилися, порошинки здували, мабуть, зайвого їй дозволяли й надмірно опікувалися. Що більше їй поступалися, то егоїстичнішою вона ставала. Вчилася погано. Я допоміг вступити до престижного університету, а вона заняття пропускала, з поганою компанією зійшлася. Наче на зло нам усе робила. Потім покохала хулігана, Дениска Кузьменка. Ні кола ні двора в нього, тільки мотоцикл та пиво. Ганяти на мотоциклі й пити — ото й усі заняття. Ми Юлію сварили, забороняли з ним бачитися, навіть удома замикати намагалися. Думали, хоч так припинимо ці зустрічі. Але ні заборони, ні сварки нічого не змінили. Одного дня втекла, забрала всі гроші, які вдома були, і материні коштовності. Дружина від переживань злягла з гіпертонічним кризом. Через три місяці її не стало. Не витримала бідолашна цієї ганьби.
— Юлія після цього лише одного разу зателефонувала, — продовжив Микола Васильович. — Сказала: «Вітаю, дідом став. Два онуки в тебе, близнюки. Тільки побачити їх тобі не доведеться». І слухавку кинула. Я всі зв’язки задіяв. Через пів року знайшов… не дочку, могилу її. Співмешканець забив Юлію, той самий Дениско. Його посадили, дітей до притулку відправили. Як я від горя не збожеволів, не знаю. Напевно, тільки пошуками онуків і тримався. Повторював собі як мантру: знайду їх, хоч би чого це коштувало. Мої кровиночки десь у дитбудинку мучаться, а в мене особняк, грошей повно, нема на кого витрачати. Від самої цієї думки гинув.
— Але я знайшов хлопчиків, — знову заговорив він. — Слова, яке собі дав, таки дотримав. Це Гриша й Володя, ви вже, мабуть, зрозуміли. За величезний хабар отримав відомості про всиновлювачів. А коли отримав ці дані, почав шукати вже вас. З’ясував, що Максим тепер їхній прийомний батько, а ви — мама. Тому ваш номер з ім’ям у мене й записаний. Я ж міг набрати його, міг сказати, хто я і чому вас розшукував. Разів сто збирався зателефонувати, все пояснити. І щоразу так і не наважувався. Не уявляв, як вам в очі подивлюся, з яких слів почну цю розмову. Що ви скажете, коли дізнаєтеся про мене? Як поставитеся до того, що я знайшов вас і хочу зізнатися?
В Іри зблідло обличчя, виступили сльози. Але відповіла вона рішуче:
— Спершу ще довести треба, що ви справді їхній дідусь. Поки що я чую лише розповідь. Навіть якщо це правда, синів я не віддам. Понад життя їх люблю, заради них живу. Закон на моєму боці, це мої діти. І для них я мама, вони люблять мене. Прошу вас, не руйнуйте нашу сім’ю!
— Та ні ж! — Микола Васильович замахав руками. — Забирати їх я не збирався! Розумію, свій шанс проґавив: надто пізно дізнався про онуків. Тепер відірвати їх від вас — їм же психіку зламати. Не чудовисько я. Хочу лише бачитися з ними, сказати, що я дідусь. Потім, коли звикнуть, іноді до себе брати. Хіба від цього комусь стане зле? Ви дозволите?
— Звісно, якщо так, то будь ласка, — повеселіла Іра й закивала. — Батьки Максима хлопців не надто шанують, мого тата немає. З дідусями в нас сутужно. Думаю, хлопчики зрадіють. Давайте завтра познайомитеся! Вони від бабусі повернуться, я обіцяла відвести їх у парк. Гриша любить на батутах стрибати, Володя — у тирі стріляти. Зателефоную вам, коли прийдемо, там усе й пояснимо. Домовилися?
— А Максим із вами піде? І що у вас, до речі, сталося? На сьогодні він відгул попросив, сказав, сімейні обставини.
Іра від подиву роззявила рота.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.