Мати винесла йому тарілку рідкого супу.
— Мало скопав і надто мілко, — суворо прокоментувала Лариса Петрівна. — Ситні вечері в нас тільки для передовиків виробництва.
У вівторок Богдан узявся за тачку. Він возив пісок для розчину, натираючи долоні до кривавих мозолів. Але надвечір уже навчився правильно тримати кельму, бо інакше батько погрожував позбавити його вечірнього чаю з печивом.
Виявилося, що фізична праця неймовірно стимулює апетит і прояснює свідомість. Гаджети, шоломи віртуальної реальності, поїздки на джипах у горах — усе це здавалося тепер Богданові якоюсь безглуздою нісенітницею з іншої галактики. Тут, на дачі, єдиною по-справжньому важливою людиною у світі була мама, яка несла з кухні гаряче деко з пирогом.
І право на шматок цього пирога треба було заслужити, обшивши десять метрів похиленого паркану новими дошками. Батько жорстко контролював якість будівельних робіт. Якщо цвях був забитий криво, Богдан витягував його цвяходером і забивав наново.
Якщо розчин для цегли виявлявся надто рідким із вини сина, Богдан виправляв суміш під наглядом батька.
— Мамо, можна ще половинку котлети? Я ж увесь сарай від старого мотлоху вичистив, — жалібно скиглив Богдан наприкінці першого тижня, сидячи за дощатим столом літньої кухні.
Його плечі боліли; обличчя засмагло до кольору старої цегли.
— Добавка тільки за допомогу на кухні, — незворушно відповідала мати, помішуючи варення в тазику. — Іди, начисть відро картоплі на завтра й помий увесь посуд після вечері. Тоді отримаєш котлету. Жіночу працю в побуті треба поважати, сину. Вона не безплатна.
Богдан приречено брав ніж і йшов чистити картоплю, розуміючи всю іронію ситуації. Він згадував Лену, її прохання зайти в магазин, її спокійне обличчя, коли вона пропонувала йому самому приготувати вечерю. Яким же він був віслюком! Боже, як же він хотів повернутися в ту затишну, теплу, орендовану квартиру, обійняти дружину, піти в найбільший супермаркет і купити їй найдорожчу червону рибу й кілограм цукерок…
