Його привезли на батьківську дачу.
Місце це було суворим випробуванням для міського жителя. Шість соток землі, на яких стояв міцний, але такий, що потребував догляду, цегляний будинок. Паркан з лівого боку небезпечно просів, погрожуючи завалитися на сусідські кущі смородини.
А до будинку прилягав бетонний фундамент недобудованої веранди, на якому сумно лежали купи дощок, гори старої цегли й мішки з піском.
Вивантаживши притихлого сина з машини, Павло Андрійович провів короткий, але змістовний вступний інструктаж, стоячи посеред подвір’я:
— Отже так, споживачу, правила такі.
Батько тицьнув пальцем у бік веранди, що будувалася.
— Ти тут кричав, що свої гроші на їжу витрачати не будеш. Чудово. Ми твої кордони поважаємо. Грошей із тебе взагалі не візьмемо. Ти харчуватимешся виключно за бартером.
Богдан нерозуміюче закліпав.
— Тарифна сітка приблизна, — провадив Павло Андрійович. — Замісив розчин, уклав сотню цеглин — отримуєш тарілку густої вівсяної каші. Перекопав дві порожні грядки — отримуєш котлету з макаронами. Вичистив старий сарай і вигрібну яму — отримуєш право на суп і компот. Не хочеш працювати руками? Твоє право — можеш лежати на траві й медитувати. Але харчуватимешся тоді сонцем і святим духом. Працюватимеш за їжу в буквальному сенсі слова. Питання є?
Питань не було. Був шок.
Офісний працівник, який останніми роками не піднімав нічого важчого за комп’ютерну мишу, з жахом дивився на купу піску й іржаві лопати. Перші три дні були для Богдана пеклом на землі.
Він скиглив, охкав і стогнав, як поранений пінгвін. Спробував оголосити голодування на знак протесту, демонстративно сидячи на ґанку й дивлячись у ліс. Мати з батьком на це ніяк не реагували.
Вони спокійно обідали на літній кухні смаженою картоплею з м’ясом, запах якої вітер доносив просто до голодного Богдана. Надвечір понеділка йому так скрутило живіт, що гордість випарувалася. Він мовчки підійшов до батька, узяв лопату й криво скопав першу грядку…
