Чоловік пів року відкладав переїзд до новобудови, але одного разу Іра побачила у своїх вікнах світло й чужу білизну

Осіннє місто огорнула щільна ковдра мряки й жовтого листя. Повертаючись із дитячої поліклініки, Іра вирішила трохи змінити маршрут: пройти через новий мікрорайон, подихати й поглянути на свій будинок. Мишко після щеплення спокійно заснув у візочку. Жодних викриттів вона не задумувала.

Колеса шаруділи по листю на широкому тротуарі. Іра звела очі на знайомий фасад — той, де все ще тривало осідання й виникали невидимі тріщинки, — і від несподіванки сповільнила крок. У її квартирі на п’ятому поверсі світилися вікна. Там само сушилася чужа білизна.

Вона зупинилася навпроти під’їзду. Вітальня була яскраво освітлена. На новому заскленому балконі, з якого, якщо вірити Саші, незабаром мала облупитися фарба, висіло щось рожеве, пухнасте, підозріло схоже на рушник. Спальню закривали щільно зсунуті штори приємного м’ятного кольору.

Усередині нічого не обірвалося, серце не тьохнуло. Голова, навпаки, запрацювала точно калькулятор. Шепіт за дверима ванної, величезна витрата води, мовчання про зовицю, яка втекла від чоловіка, Сашина нахабність — розрізнені шматочки нарешті склалися в ясну картинку.

Осідання виявилося приводом для звичайнісінького, безсоромного сімейного паразитизму. Пів року чоловік годував Іру обіцянками: потерпи, люба, будинок осяде, тоді переїдемо по-людськи. А хтось інший уже переїхав до їхньої квартири — зовсім не по-людськи.

Іра поставила візочок на гальма й зателефонувала батькові.

— Тату, ти зараз удома? Під’їдь, будь ласка, до нашого нового будинку. Забери Мишка, він спить. Мені треба зайти до квартири на пару хвилин. Запитання відкладемо на потім.

Степан Васильович приїхав через п’ятнадцять хвилин. Візочок прийняв без розпитувань, лише побіжно поглянув на п’ятий поверх. Ірі здалося, що він і без пояснень зрозумів, що відбувається. Коментувати батько не став: її батьки не мали звички роздавати непотрібні поради.

Із сумочки Іра вийняла запасну в’язку. Ці ключі були в неї від дня здачі будинку. Вона повернулася до під’їзду, увійшла під писк домофона й піднялася ліфтом на п’ятий поверх — плавно, наче на дорогому атракціоні.

Біля дверей лежав ворсистий килимок. Поряд стояли витончені жіночі кросівки, пара, що аж ніяк не пасувала міфічним сантехнікам керуючої компанії. Іра вставила ключ і спробувала повернути. Не вийшло: він увійшов лише наполовину. Або зсередини поставили заглушку, або замок уже замінили.

Гостра, зосереджена злість прискорила її рухи. Кнопку дзвінка Іра втиснула й тримала близько тридцяти секунд. За дверима заляпотіли підошви, клацнув засув, важкі залізні двері розчахнулися.