Чоловік нишком підкинув дружині квитанції своєї матері, але ввечері свекруха отримала зовсім не той результат, на який розраховувала

— Людмило Василівно, та ви не бійтеся. Я Діму не била, — привітно й чітко сказала Марина, спершись на дверний косяк. Той самий, що нещодавно прийняв на себе удар синівської дурості. — Він просто так поспішав ваші борги оплатити, що з косяком зустрівся. Фізику в школі погано вчив. Наша квартира, знаєте, бунтує проти ваших боргів.

Свекруха нервово ковтнула. Дмитро під пакетом із вишнею видав звук, схожий на писк розчавленої миші.

— Які? Які борги, Мариночко? — спробувала вдавати дурненьку Людмила Василівна. — Я просто повз ішла, дай, думаю, зайду.

— Ті самі, які Дімочка мені в сумку сьогодні вранці запхав, — чітко, відрізаючи шляхи до відступу, промовила Марина.

Голос її тепер звучав, як брязкіт сейфа, що зачиняється.

— Тридцять тисяч за пів року. Пеня, штрафи. І, судячи з того, як роздулося ваше ридикюль, ви мені ще й дачу свою притягли оплачувати. Так? Газ, світло?

Людмила Василівна інстинктивно притисла ридикюль до грудей, ніби захищаючи його від вилучення.

— Отже так, мамо.

Марина вперше назвала свекруху цим словом, і прозвучало воно, як вирок суду.

— Давайте розставимо все по місцях. Я не проти допомагати родичам. Ми сім’я. Але допомога — це коли ви приходите й кажете: «Марино, Дімо, у мене тимчасові труднощі. Давайте обговоримо, скільки ви можете мені виділяти щомісяця». Фіксовану реальну суму. П’ять тисяч, вісім тисяч — скільки вирішимо на сімейній раді.

Вона зробила крок уперед. Людмила Василівна втиснулася у вхідні двері.

— А оце щуряцтво. За моєю спиною.

Марина кивнула на зіщуленого чоловіка.