На порозі стояла щаслива Людмила Василівна. У руках вона тримала величезний ридикюль, набитий новими рахунками за світло й газ дачного котеджу. Вона передчувала сімейне чаювання й успішне позбавлення від чергової порції боргів.
Літня жінка ступила в тьмяно освітлений передпокій, приготувавши чергову променисту усмішку, і осіклася. Усмішка сповзла з її обличчя, як талий сніг із даху. Перед нею на пуфику сиділо дещо.
Синочок із величезним ліхтарем під оком і садном на розпухлому лобі.
Дмитро в подиві витріщався на матір, притискаючи до обличчя мокрий пакет із червоними ягодами. Людмила Василівна відступила назад, ледь не зачепившись підбором за невеликий поріжок.
Ридикюль із квитанціями зрадливо здригнувся в ослаблих руках.
— Синочку, та хто ж тебе так? — видихнула вона, відчуваючи, як підкошуються коліна.
Страшний здогад прошив її мозок.
— Маринка, чи що?
Із кухні, ніби за помахом чарівної палички, матеріалізувалася Марина. У руках у неї спочивав кухонний ніж. Але жодного розпатланого волосся, жодних слідів боротьби. Ідеально спокійна, упевнена в собі господиня дому.
Очі свекрухи розширилися від жаху…
