Ближче до вечора подзвонила Діана Мельник. Її голос звучав уже не зухвало, а сухо й нерівно.
— Це я.
— Навіщо дзвоните?
— Можна приїхати?
— Для чого?
— Богдан приходив. Просив підтвердити, що був зі мною в день вашої історії. Сказав, якщо я люблю, маю допомогти. Я не підтвердила. Він ударив по стіні поруч із моєю головою, а потім сказав, що без нього я знову продаватиму меблі до старості.
— Запис є?
— Частина. Я ввімкнула не відразу, коли злякалася.
За годину Діана сиділа у вітальні Оксани без макіяжу, і від цього виглядала не слабшою, а молодшою й злішою. Телефон вона тримала на колінах.
— Я не прийшла просити пробачення, — сказала вона. — Не вмію і не буду вдавати. Я знала, що він одружений. Думала, відведу. Думала, ви хвора, зручна, слабка. Він так розповідав.
— Дякую за чесність.
— Не дякуйте. Я вчинила гидко. Але вбивати вас не збиралася.
Вона відкрила листування. Богдан писав: «Скоро все вирішиться не через суд. Потерпи». Нижче: «Мама знає, як зробити без бруду». Ще нижче: «Головне, щоб Оксана не почала бігати по лікарях раніше часу».
Оксана зробила копії.
— Чому ви не подзвонили йому після мого візиту?
Діана подивилася на свій новий диван — ще вранці він здавався подарунком, а тепер ставав речовим доказом.
— Бо побачила вас. Зрозуміла, що він обіцяв мені не нове життя, а місце мертвої жінки. На такому дивані не заснеш.
Оксана майже всміхнулася, але усмішка не вийшла.
— Ви офіційно передасте ці повідомлення слідству?
— Так. Через свого адвоката. Я не хочу стати наступною дурепою в його списку.
Після відходу Діани квартира здавалася іншою. У ній уже побували страх, дитячий плач, чужа заздрість і чужа брехня. Але тепер правду чули не тільки стіни.
Богдан повернувся пізно. Цього разу подзвонив заздалегідь.
— Я біля дверей. Можна?
Оксана відчинила на ланцюжок. У руках у нього був великий фірмовий пакет із магазину медичних товарів. Обличчя — м’яке, винувате, ніби він репетирував його перед дзеркалом.
— Я розумію, що все зіпсував, — сказав він. — Не прошу одразу пробачити. Хочу почати з малого.
— Що це?
— Подушка. Ортопедична. Лікар сказав, тобі потрібна інша підтримка для шиї. Стара спальня стала для нас важким місцем. Давай хоча б сон повернемо.
Він простягнув пакет. Оксана не взяла. Крізь заводське пакування пробивався ледь помітний запах — може, звичайний для нової речі, але після вчорашнього вона вже не могла довіряти жодній дрібниці.
Богдан дивився на неї надто уважно.
— Візьми, Оксано. Я сам вибрав. Для тебе.
Вона підвела очі й раптом зрозуміла: він не розкаявся, не злякався і не зупинився. Він приніс другу подушку.
— Що сталося? — спитав Богдан. — Ти дивишся так, ніби я прийшов зі зброєю.
— Подушка пахне.
— Нові речі завжди пахнуть.
— Після вчорашнього Мирослава веліла перевіряти все, що стосується постелі. Ти забув, що в мене алергія?
Він усміхнувся, але напруження лишилося в вилицях.
— Тепер лікарка вирішує, на чому тобі спати?
— Поки що вона єдина дбає про моє здоров’я.
Богдан притис пакет до грудей.
— Оксано, я прийшов миритися.
— З подушкою?
— Із бажанням допомогти.
— Залиш біля дверей. Перевірю.
Кілька секунд він дивився на ланцюжок.
— Ти навіть чоловіка не впустиш?
— Сьогодні ні.
— Через Діану?
— Через тебе.
На сходах клацнув замок Софії Захарівни. Сусідка не вийшла, тільки дала зрозуміти, що чує.
— Добре, — сказав Богдан тихо. — Залишу. Тільки не викидай. Вона дорога. Я вибирав сам.
— Я знаю.
Пакет ліг на килимок. Богдан постояв іще трохи, чекаючи, що вона передумає, потім кроки спустилися вниз. Оксана зачинила двері й притулилася до стіни. Перший раз іще можна було намагатися пояснити відчаєм, тиском матері, божевіллям. Другий подарунок не лишав місця для милості…
