Вранці Богдан повернувся. Оксана побачила його крізь вічко: у руках букет, на обличчі вимучена м’якість. Такі квіти він приносив після сварок, щоб провина виглядала красивіше й пахла свіжою зеленню.
Вона не відчинила відразу. Спершу зателефонувала Софії Захарівні. Сусідка вийшла на майданчик із пакетом сміття так природно, ніби просто зібралася вниз.
— Можна зайти? — спитав Богдан.
— Говори тут.
Він кинув погляд на сусідку.
— При ній?
— Так.
— Оксано, ми чоловік і дружина.
— Учора ти теж був чоловіком.
— Я не розумію, до чого цей тон.
— Тоді почни з простого. Навіщо ти збрехав про відрядження?
На секунду він завмер, потім швидко знайшов відповідь:
— Не хотів тебе засмучувати. Були справи в місті.
— З Діаною?
Букет опустився нижче.
— Вона тобі дзвонила?
— Я сама до неї ходила.
— Чудово. Тепер бігатимеш по моїх знайомих і ганьбитимеш мене?
— Ти сам чудово впорався.
— Діана нічого для мене не означає.
— А диван?
— Помилка. Оксано, годі. Я винен, заплутався. Мати тисне, Мар’яна тоне, Остап п’є. Я між усіма розривався.
— Ти зараз кого жалієш?
— Нас.
— Ні. Себе.
Він ступив ближче, але вона не відступила.
— Я люблю тебе.
Софія Захарівна тихо кашлянула. Богдан стиснув губи.
— Можна без глядачів?
— Не можна.
— Ти робиш із мене чудовисько.
— Багато чоловіків таємно приходять додому з відрядження?
Його обличчя стало нерухомим.
— Що ти маєш на увазі?
— Поки що нічого.
Він зрозумів, що двері для нього зачиняються.
— Я повернуся ввечері. Поговоримо нормально.
— Не приходь без дзвінка.
— Це і моя квартира.
— Ні, Богдане. Ти тут прописаний, але квартира моя. Ти це добре пам’ятаєш. І твоя мати теж.
Він різко підвів очі.
— Маму не чіпай.
— Вона сама прийшла в цю історію.
Богдан нічого не відповів. Узяв квіти назад, ніби навіть цей жалюгідний знак примирення передумав лишати, і пішов униз сходами.
Після обіду прийшла Галина Петрівна. Без дзвінка, з пакетом фруктів і обличчям жінки, яка певна: чужі двері мають відчинятися перед нею по праву спорідненості. Оксана не хотіла впускати, але свекруха стукала наполегливо, з наростаючим роздратуванням.
— Оксаночко, я до тебе по-доброму.
— Мені нездужає.
— От тому я й прийшла.
Вона пройшла на кухню, поставила пакет на стіл і озирнулася, ніби перевіряла господарство сина.
— Богдан дзвонив. Ти холодна з ним. Дарма. Чоловік оступився, дружина має розуміти.
— Ви про Діану?
— І про неї теж. Дівка прилипла, буває. Головне — сім’я.
— Чия?
Галина Петрівна примружилася.
— Сім’я Богдана. Моя. Мар’яни. Трьох дітей, які ні в чому не винні. Ти ж сама бачила, в чому вони ходять.
— Я купувала їм речі.
— Пару курток? Кілька ліків? Оксаночко, у тебе справа, приміщення, квартира. Для тебе це дрібниця.
— А для вас я хто?
— Дружина мого сина.
— Поки корисна?
Свекруха всміхнулася.
— Ти без дітей, Оксано. Тобі важко зрозуміти бабусю голодних онуків.
Оксана повільно повернулася до неї.
— Не вимовляйте це так, ніби я сама вибрала порожню дитячу.
— Не треба прикриватися трагедією. Богдан молодий чоловік. Йому потрібен дім, де його чекають, а не музей твого батька.
— Ви прийшли обговорювати мій шлюб?
— Я прийшла врятувати те, що ще можна.
— Ви вже намагалися.
Галина Петрівна напружилася.
— Що ти хочеш сказати?
— Я більше не платитиму за чужу жадібність власним життям.
Ляпас пролунав різко. Щока спалахнула жаром, Оксана хитнулася й ударилася плечем об шафу, але встояла. У дверях кухні з’явилася Софія Захарівна.
— Галино Петрівно, руки приберіть.
У цю мить відчинилися вхідні двері. Богдан увійшов своїм ключем і завмер у передпокої. Мати стояла біля столу, Оксана трималася за щоку, сусідка перегороджувала прохід.
— Що тут відбувається? — спитав він.
— Твоя дружина хамить матері, — сказала Галина Петрівна.
Богдан навіть не подивився на Оксану. Він схопив матір за лікоть.
— Ти все зіпсуєш, — прошипів він.
Оксана повільно опустила руку.
— Що саме вона зіпсує, Богдане?
Він зрозумів, що видав себе. Відпустив матір і відступив.
— Нерви. Розмову. Усе, що я намагався виправити.
— Ти намагався?
— Оксано, не зараз.
Галина Петрівна першою повернула собі голос.
— Ходімо, сину. Тут нас уже судять.
— Ключ залиш, — сказала Оксана.
Богдан насупився.
— Що?
— Ключ. Той, яким ти зараз відчинив. Про третю зв’язку я не знала.
— Не сміши.
Софія Захарівна дістала телефон.
— Я можу викликати поліцію. Нехай вони оцінять, смішно це чи ні.
Богдан дістав ключ із кишені й кинув на тумбу. Метал дзенькнув коротко, зло. Коли вони пішли, Оксана сіла на стілець. Щока горіла, але всередині було дивно спокійно. Маски зірвалися при свідкові…
