Мар’яна стояла так, ніби прийшла не до невістки, а до останніх дверей перед прірвою. Молодший син спав у неї на плечі й здригався уві сні, наче навіть сон не захищав його від крику, що лишився в домі.
— Заходь, — сказала Оксана.
Мар’яна переступила поріг і відразу подивилася на зачинену спальню. У вітальні лежала ковдра, поруч стояла чашка з вистиглим чаєм. Повітря було нерухоме, гіркувате, ніби стіни встигли ввібрати страх.
— Середній і Настя внизу, у Софії Захарівни, — прошепотіла Мар’яна. — Остап горлав так, що сусіди повиходили.
— Він тебе вдарив?
Мар’яна прикрила розбиту губу.
— Штовхнув. Я об шафу вдарилася.
— Не захищай його хоча б тут.
Вона опустила очі.
— Мені соромно.
Оксана зачинила двері на ланцюжок і провела її на кухню. Мар’яна сіла на край стільця, усе ще не випускаючи дитину з рук.
— Що саме Остап сказав дітям?
— Спершу вимагав гроші. Потім почав сміятися, що я дурна, бігаю до тебе з проханнями, а скоро ти сама нам усе лишиш. Настя спитала, чому тітка Оксана віддасть квартиру. Він сказав, що іноді люди вчасно звільняють місце. Я веліла йому замовкнути. Він розлютився й сказав, що мама має рацію, ти однаково не жилець. Діти почули.
На кухні стало так тихо, що чутно було, як за стіною капає вода в трубах.
— Мар’яно, ти знала про подушку?
Та підвела на неї очі.
— Про яку подушку?
Переляк був надто прямим, надто дитячим, щоб бути грою.
Оксана відкрила на телефоні фотографію пакета з наволочкою.
— У день, коли Богдан мав бути у відрядженні, він прийшов сюди. Думав, що мене немає. Капнув щось на мою подушку й поїхав. На нього чекала машина.
Мар’яна подивилася на знімок, потім на двері спальні.
— Ні, — видихнула вона. — Богдан не міг.
— Твоя мати писала йому, що після розлучення він піде майже ні з чим, а після похорону все буде його.
Мар’яна затиснула рот долонею. Дитина здригнулася, і вона почала гойдати її швидше.
— Мама казала, що скоро все вирішиться, — прошепотіла вона. — Я думала, Богдан розлучається. Вона сказала, що в дітей буде нормальне життя. Що брат нарешті згадав про кров.
— І ти вирішила, що моя квартира може стати вашою?
Сльози потекли її щоками беззвучно.
— Я вирішила, що ти багата й сильна. Що ти переживеш.
Ці слова вдарили болючіше за звинувачення.
— Переживу що? Розлучення? Приниження? Власний похорон?
— Я не знала, Оксано. Клянуся, я хотіла думати, що все буде законно. Що він піде, забере свою частку, а ми знімемо житло. Я забороняла собі думати про смерть.
— Галина Петрівна не рятувала тебе. Вона тобою прикривалася.
— Вона моя мати.
— Так. Тому тобі важче побачити, що вона робить.
Телефон Мар’яни загудів на столі. На екрані з’явилося ім’я Остапа. Вона сіпнулася.
— Якщо не відповім, він сюди прийде.
— Увімкни гучний зв’язок.
Мар’яна натиснула на виклик.
— Ти де? — проревів Остап. — У цієї багатої стерва?
Оксана ввімкнула запис на своєму телефоні.
— Не кричи. Діти чують, — сказала Мар’яна.
— Начхати. Повертайся. І гроші в неї візьми. Раз уже скоро все її добро до нас перейде, можна заздалегідь.
— Остапе, замовкни.
— Твоя матуся сама сказала, питання майже вирішене. Богдан не дурень, своє забере. Ця бездітна однаково нікому не потрібна.
Мар’яна зблідла.
— Ти це при дітях казав?
— Нехай звикають до правди.
Оксана відключила дзвінок. Молодший прокинувся й тихо захникав. Мар’яна притиснула його до грудей, ніби могла закрити від усього тілом.
— Ось на чому вона грає, — сказала Оксана. — На твоєму відчаї, на його пияцтві, на дитячому страху, на моєму болю і на жадібності Богдана.
У коридорі почулися кроки. Софія Захарівна привела старших дітей. Дівчинка тримала брата за рукав. На її обличчі був вираз, якого в дитини бути не повинно.
— Мамо, ми додому не підемо?
Мар’яна спробувала всміхнутися й не змогла.
— Ні, Настусю. Не зараз.
Оксана присіла перед дівчинкою.
— У мене є подруга. Вона лікарка. У неї вдома спокійно. Ви поїдете туди з мамою, а вранці дорослі вирішать, як допомогти.
— Тато нас знайде?
— Сьогодні ні.
Софія Захарівна вже тримала телефон.
— Таксі викликала. Водій знайомий, зайвого не питає.
За двадцять хвилин Мар’яна йшла з дітьми. Біля дверей вона обернулася.
— Оксано, я справді не знала.
— Тепер знаєш.
— Я боюся маму.
— Тоді вперше вчини не так, як вона чекає.
Двері зачинилися. Оксана притулилася до стіни. Вітальня знову спорожніла, але в ній лишився дитячий шепіт: тітка Оксана не жилець…
