Оксана повільно обернулася.
— Не зможу що?
Діана притиснула пальці до губ, ніби намагалася втримати фразу, що вже зірвалася.
— Нічого.
— Договорюйте.
— Він казав, що скоро у вас почнуться проблеми зі здоров’ям. Що ви слабка, а його мати знає лікаря, який підтвердить хронічну алергію. Я думала, він хоче визнати вас недієздатною чи щось таке. Я не знала про подушку.
Оксана відчинила двері.
— Тепер знаєте.
На вулиці вона дійшла до рогу будинку й тільки там зупинилася. У грудях пекло, але це не був напад. Це була злість — гаряча, жива, така, що повертала кров до занімілих пальців. Страх усе ще йшов поруч, але вже не тримав її за горло.
Увечері Богдан подзвонив раніше, ніж зазвичай.
— Ти вдома?
— Так.
— Як самопочуття?
— Терпимо.
— Я завтра повернуся. Відрядження закінчилося швидше.
— Добре.
— Ти рада?
Оксана подивилася на руку без обручки. Вона від учорашньої ночі лежала в шухляді столу.
— Нам треба поговорити.
Він насторожився, навіть дихання в слухавці змінилося.
— Про що?
— Про Діану.
Тиша була довгою.
— Хто тобі сказав?
— Неважливо.
— Ти стежиш за мною?
— У тебе рік інша жінка, Богдане. Не починай телефоном.
— А ти хотіла почати вдома? На нашому ліжку? Чи в Діани — на новому дивані?
Він видихнув різко, майже зло, але голос одразу став нижчим, примирливішим.
— Вона нічого для мене не означає.
— Диван означає більше?
— Я заплутався.
— В адресі доставки?
— Оксано, ти не розумієш, як усе стало важко. Твоя робота, пам’ять твого батька, твої стіни, твої правила. Я в цьому домі весь час був гостем.
— А я ким була у твоєму плані?
— У якому плані?
— Поки що в сімейному.
Він швидко натягнув звичну інтонацію винного чоловіка, який розраховує на втому дружини.
— Пробач. Так, я винен, заплутався. Діана з’явилася, коли вдома стало порожньо. Мати тиснула, Мар’яна плакала, Остап знову пив. Я розривався між усіма.
— І вирішив завести коханку?
— Я був сам.
— Я лежала в лікарні після втрати дитини, Богдане. Ти тоді теж був сам?
Він мовчав надто довго.
— Не треба цим бити.
— Я не б’ю. Я нагадую, де в нас був дім.
— Давай завтра. Я приїду, і ми спокійно все обговоримо.
— Приїжджай. Спокою не обіцяю.
Вона відключилася першою.
Пізно ввечері у двері подзвонили. Оксана вирішила, що це Софія Захарівна, але на порозі стояла Мар’яна Кравець. Без куртки, у старому розтягнутому светрі, з молодшою дитиною на руках. Волосся вибилося з резинки, губа була розбита. Малюк спав, уткнувшись їй у плече.
— Оксано, можна? На п’ять хвилин.
Оксана відступила.
— Що сталося?
— Остап напився. Кричав при дітях. Сказав, щоб я не принижувалася перед тобою, бо скоро ми житимемо нормально.
— Звідки він це взяв?
Мар’яна підвела опухле обличчя.
— Мама сказала, що Богдан усе вирішить. Що квартира буде наша або будуть гроші. Я думала, він розлучається. Чесно думала.
Оксана мовчала.
— А сьогодні Остап сказав дітям, що тітка Оксана однаково не жилець. Старша почула й спитала, хто помре. Оксано, що відбувається?
Дитина уві сні схлипнула. Мар’яна притиснула її міцніше.
— Я нічого не знала, — прошепотіла вона. — Якщо мама з Богданом зробили щось страшне, скажи мені зараз. Бо я вже не розумію, на чиєму боці моя сім’я.
Оксана подивилася на зачинену спальню, на диван, де провела ніч, на жінку з дитиною на порозі. Брехня Богдана вже вийшла за межі їхнього шлюбу й потягнула за собою всіх, хто стояв поруч…
