Софія Захарівна подзвонила за хвилину.
— Він пішов. Із пакетом що робити?
— Не чіпайте. Я дзвоню Ірині Максимівні.
— Посиджу біля дверей. Усе одно котлети вистигають.
За пів години приїхала Мирослава. Слідом піднялася Ірина Максимівна з текою й тонкими рукавичками. Софія Захарівна підтвердила, що чула розмову крізь двері. Подушку обережно прибрали у великий пакет. Мирослава трималася зібрано, але раз усе ж зірвалася:
— Яка ж темрява має бути всередині, щоб удруге принести це дружині?
— Не темрява, — сказала Оксана. — Розрахунок.
Біля під’їзду працівник записав передачу подушки й забрав пакет на перевірку. Ірина Максимівна нагадала: усі матеріали вивчатимуть, а Оксана не повинна сперечатися з Богданом наодинці.
— Вона лишиться в мене, — сказала Софія Захарівна. — Диван вільний, слух чудовий.
Вранці Оксана прокинулася на сусідському дивані. Вперше за кілька днів вона справді виспалася. Телефон був повен пропущених викликів від Богдана. Останнє повідомлення прийшло о 7:15: «Ти вирішила знищити мене?»
Вона не відповіла.
О десятій подзвонила Галина Петрівна.
— Оксаночко, ми можемо поговорити як жінки?
— Ні.
— Я біля під’їзду. Не будь жорстокою. Богдана всю ніч трусило. Чоловік оступився, а ти вже біжиш до юристів.
— Розмову закінчено.
— У тебе ніколи не було сина, — раптом сказала свекруха. — Тому ти не знаєш, що робить мати, коли його заганяють у кут.
Оксана повільно видихнула.
— У вас була й донька. Ви могли рятувати її інакше.
Галина Петрівна кинула слухавку.
За двадцять хвилин вона все ж піднялася. Не сама. Поруч стояв Богдан — сірий на обличчі, з сухими губами й порожнім поглядом. Оксана не відчинила.
— Я хочу бачити дружину, — сказав він крізь двері.
— Вона не хоче бачити вас, — відповіла Софія Захарівна з коридору.
Галина Петрівна ступила до вічка.
— Оксано, годі ховатися за сусідками. Ми сім’я.
Двері прочинилися на ланцюжок.
— Сім’я не вважає похорон виходом.
Свекруха здригнулася, але тут же випросталася.
— Ти прочитала чуже листування.
— А ви написали про мою смерть.
— То були слова на емоціях. Я не знала, що Богдан зробить дурницю.
Богдан підвів голову, але мати різко сказала:
— Мовчи.
Оксана вперше побачила, як він зіщулився від одного наказу. Дорослий чоловік, який стояв біля її ліжка з флаконом, поруч із Галиною Петрівною знову ставав наляканим сином. Але жалю не було. Для жалю теж потрібне право.
— Я хочу домовитися, — сказала свекруха.
— Про що?
— Ти забереш заяву. Богдан піде, куди захоче. Ти залишиш йому гроші на перший час. Ми забудемо цю гидоту.
— Ви називаєте замах гидотою?
Богдан ухопився за край дверей.
— Оксано, я не хотів, щоб було так.
Вона подивилася йому просто в обличчя.
— А як ти уявляв мій ранок? Припустімо, все вдалося. Ти ввійшов би до спальні, викликав швидку, обійняв моє бездиханне тіло? Чи спершу написав би матері?
Галина Петрівна різко втягнула повітря.
— Припини.
— Ні. Я хочу почути.
Богдан відступив. Відповіді не було.
— Ось тому я не заберу заяву, — сказала Оксана й зачинила двері.
Ззовні долоня глухо вдарила по одвірку.
— Ти пошкодуєш, — сказала свекруха вже без лагідності.
— Це записується, — спокійно промовила Софія Захарівна.
Сходи спорожніли…
