Катя дякувала крізь сльози й ніяк не могла дібрати слів. Перші дні сон майже не йшов. То за вікном заводився мотор, то скрипіла хвіртка — і їй уже здавалося, що до будинку під’їжджає всюдихід.
Телефону Максим не давав спокою: по двадцять дзвінків на день. Не дочекавшись відповіді, переходив до довгих повідомлень без жодного розділового знака: «Пробач кохаю повернися батько заважати не буде поїдемо винаймемо квартиру у великому місті я пити кину я нічого не пам’ятаю я не міг».
Уночі надходило інше: «Ще пошкодуєш ти не розумієш із ким зв’язалася я її заберу більше ти її не побачиш». Потім знову просив пробачити. Катя не відповідала ні на прохання, ні на погрози.
Наталіїні гроші вона сховала в комод. Перерахувала одного разу — сорок вісім тисяч — і більше до пачки не торкалася, як і до картки. Взяти їх означало для неї прийняти плату, хоча за що їй могли платити, вона не розуміла.
На третій день запас підгузків скінчився. Катя вирушила до магазину на площі й біля каси, тримаючи пачку, переводила погляд із цінника на гаманець. У ньому було чотириста дванадцять — усе, що знайшлося в кишені пуховика позавчора. Допомога надходила на картку, що залишилася в Максима: він сам її оформлював і сам видавав Каті гроші на продукти.
— Дівчино, купуватимете? — поквапила касирка.
Катя повернула пачку на стрічку.
— Вибачте, цю не візьму. Дайте маленьку, де двадцять штук.
Вона заплатила триста дев’яносто, сховала в кишеню решту — двадцять два — і перетнула площу, прямуючи до банку повз аптеку, у якій раніше працювала.
Повна рум’яна операціоністка з довгими нігтями кольору морської хвилі вислухала її й знизала плечима.
— Зачекайте, картка ж на ваше ім’я? За вашим паспортом відкривали?
— За моїм.
— Отже, вона ваша, чоловік тут ні до чого. Заблокуємо її й замовимо нову. Через тиждень отримаєте, а рахунок залишиться той самий, допомога надходитиме й далі. Якщо потрібна готівка зараз, знімете тут, із паспортом.
— А він зняти не зможе?
— Заблокованою карткою вже не скористається. Інша річ, якщо знав пін-код і встиг щось зняти… — Вона застукала по клавіатурі, насупилася. — Учора весь залишок зняли. Двадцять дві тисячі, до копійки. Через банкомат в іншому місті.
Катя опустилася на стілець біля віконця.
— Але це ж доньчині гроші. На дитину.
— Зверніться до поліції із заявою, — м’якше сказала операціоністка. — Без вашого дозволу чоловік не мав права їх брати. Я зараз роздрукую виписку.
Виписку Катя сховала в кишеню, але, вийшовши з банку, ще довго залишалася на площі. Повз неї проходили люди: хтось сміявся, хтось тягнув санчата. В аптеці за склом було видно Олену Сергіївну. Літня завідувачка, у якої Катя раніше працювала, щось викладала на вітрину. Катя стояла й думала про свої двадцять два. З нею дитина, на ній чужий светр, а з власного житла — тільки бабусина однокімнатна квартира. Повернутися туди з донькою зараз не можна: дах тече, у кімнатах холодно. Опалення за борги відключили ще з осені, так воно й залишалося відключеним.
Повернувшись, вона дістала Наталіїну картку й довго тримала перед собою. Усе ж сховала назад. Із пачки вийняла одну тисячну купюру, написала: «Наталіє, підгузки — тисяча» — і підсунула записку під гумку.
Наступного дня принесли судову повістку. Максим вимагав, щоб донька жила з ним. Вимогу в позові було сформульовано так: «Визначити місце проживання неповнолітньої Чернової Маші з батьком». Далі йшли підстави: «Мати страждає на післяпологовий розлад, поводиться неадекватно. У стані афекту винесла немовля з дому вночі в заметіль, наразивши його життя на небезпеку, потім переховувалася в стороннього чоловіка. Батько має впорядковане житло й стабільний дохід, може забезпечити належний догляд. У матері немає придатного житла та джерела доходу».
Підписав документ не Максим. За нього за довіреністю діяв адвокат; унизу стояло прізвище Фоміна.
Ще через два дні на порозі з’явилася інспекторка органу опіки — немолода жінка в бордовому пальті. До лацкана була пришпилена величезна срібна бабка із зеленими скляними очима. Жінка оглянула холодну половину будинку, зазирнула в ліжечко, у буржуйку й порожній холодильник, затримала погляд на розкладачці.
— Ви з дитиною тут живете?
— Поки в подруги, тимчасово.
— Власне житло є?


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.