Наталія торкнулася камусу й провела по шерсті від носа до п’ятки. Потім увійшла до хати. Катя пішла за нею, зачинивши двері.
На подвір’ї стало тихо. Максим ходив біля паркану, не виймаючи рук із кишень. Дорош курив біля своєї машини. Чернов залишився біля всюдихода й довго дивився на Андрія з тією самою посмішкою.
— Здоров, лісників сину, — промовив він неголосно, щоб капітан не почув. — Вимахав, у батька вдався. Він теж тут себе господарем вважав.
Андрій промовчав.
— Через глушців тебе пам’ятаю, — повів далі Чернов. — Моїх гостей при мені штрафувати надумав. Людей поважних. Я ще тоді подумав: начувайся, хлопче. А тепер невістку з онукою вкрав.
— Вона назад до вас не піде.
— Ще побачимо. — Чернов поправив шапку. — Ти краще за свій лісницький папірець тримайся. Тиха в тебе робота, добра. І лісовий пост казенний. Тільки перевірять раптом, звідки лосятина, за якими документами… На камус ноги де береш? Ліцензії є? Усі чеки зберіг?
Дивлячись на нього, Андрій зрозумів: Чернов знає, хто перед ним. Знав і раніше. Навіть два роки тому, коли купував базу на протилежному березі, навпроти лісового поста, уже знав.
Із хати вийшла сама Наталія. Очі сухі, а обличчя за п’ять хвилин наче постаріло на десять років. Вона пройшла повз Андрія, не зупиняючись. Лише на нижній сходинці сповільнила крок і, не обернувшись, сказала майже нечутно:
— Лампу на вікні залишаєш? Я бачила. Два роки щоночі на неї дивилася.
Вона попрямувала до всюдихода.
— Ну? — запитав Чернов.
— Не поїде вона. Їдьмо, Геннадію. Сьогодні не поїде.
— Це ж як?..
— Їдьмо, — повторила Наталія й сама полізла до кабіни, не чекаючи допомоги.
Чернов постояв, дивлячись їй услід, потім повернувся до Максима.
— Сідай.
Максим ступив до ґанку.
— Катю, я подзвоню тобі. Гаразд? Візьми тільки слухавку.
Катя стояла у дверях і мовчала. Всюдихід заревів, розвернувся у зворотний бік і рушив своєю колією.
Машина дільничного й досі стояла біля лісового поста. Дорош загасив сигарету об сніг і звернувся до Каті:
— Катю, поїдемо до лікарні, зафіксуємо синці? А звідти я вас до подруги доправлю. Скажете куди — відвезу.
— Поїдемо.
Поки Катя збирала доньку в дорогу, Андрій повернувся до хати. Біля лиж на столі тепер лежали банківська картка й пачка тисячних купюр, зігнута навпіл, під аптечною гумкою.
— Наталія залишила, — пояснила Катя, не підводячи очей. — Сказала: «Це мої гроші. Він про них не знає. Не повертайся. Я за двадцять чотири роки не змогла піти, а ти зможеш».
Андрій промовчав.
— Андрію, вона мене про вас розпитувала, — знову заговорила Катя. — Як ви тут живете, зовсім самі чи є у вас хтось. Навіть хотіла дізнатися, на що ви в дитинстві хворіли. Розпитувала, а я ж нічого про вас не знаю, що я могла їй відповісти? Сказала тільки про цю ніч: як ви мене з дитиною від чоловіка сховали, як самі дівчинку переповили. Оце я їй розповіла. А вона слухала, потім заплакала.
— Збирайтеся. Капітан чекає.
У сінях Андрій затримався біля старих лиж. Материні пальці залишили на камусі ледь помітний слід: шерсть там лежала інакше. Він потягнувся пригладити її, але опустив руку.
Даша з чоловіком дісталися пікапом до траси об одинадцятій годині. Катю Дорош відвіз спершу до лікарні, а потім до них додому. Андрій проводжав поліцейський позашляховик із ґанку; перед самим від’їздом Катя опустила скло.
— Андрію, а телефонувати вам можна?
— Зв’язок тільки на пагорбі.
— Тоді почекаю, коли ви туди підніметеся.
Коли машина зникла з очей, він ще постояв на ґанку. Потім сів за стіл у хаті й надовго затримав погляд на рожевій атласній стрічечці. Катя поїхала без неї.
Біля яру, на самій околиці Горобиновця, стояв дерев’яний будинок Даші, Льоші й Антоніни Олегівни. У другій його половині тримали картоплю, там було холодно. За один вечір Льоша виніс ящики, розпалив буржуйку, поставив стару розкладачку. Сусіди віддали розсохле дитяче ліжечко без однієї поперечини; заміну Льоша вистругав із держака лопати.


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.