Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Андрій прихистив на лісовому посту матір із маленькою донькою, не знаючи, що ця ніч пов’язана з його минулим

Частина 7 з 18

— Андрійку.

Чернов обернувся до неї, потім подивився на Андрія. На важкому обличчі поволі з’явилася посмішка.

— Оце так зустріч, Наталю. Не сподівалася? Я ж пропонував залишитися, хотів сам з’їздити. А ти все: «Сама поїду, сама з нею поговорю». Ну, поговориш тепер.

Андрій учепився в поручень. Згодом він не міг згадати, як довго стояв нерухомо. Хвилину, може, довше. Світловолосий хлопець озирався то на матір, то на нього.

— Мам, що з тобою? Ти знайома з ним?

Жінка промовчала. Дорош кахикнув, виступив уперед.

— Так, громадяни, повернімося до справи. Здоров, Шульго. Чернов Максим уночі повідомив, що дружина зникла з немовлям. За його словами, пішла в заметіль у неадекватному стані. Не бачив нікого?

Андрій нарешті відвів очі від жінки.

— Бачив. У мене вони. І мати, і дитина живі.

Максим рвонув до хвіртки.

— Катю!

— Стій! — зупинив його Андрій. — На лісовий пост без мого дозволу не заходять.

— Не гарячкуйте, Шульго, — мирно сказав Дорош. — Не піде ніхто. Покличте її сюди, побалакаємо.

— Онуку мені віддавай, — зажадав Чернов. — Ця мати її вночі ледь не заморозила. Хвора вона після пологів. Я вже до опіки подзвонив. Із нею самою хай що завгодно роблять, а дівчинка додому поїде.

Андрій подивився на дільничного.

— А закон що каже?

Дорош стягнув рукавицю з оленями, пошкріб підборіддя.

— Геннадію Артемовичу, свою дитину мати вкрасти не може. У батьків рівні права. До рішення суду дитина залишається з тим, із ким перебуває. Мати має право піти з донькою хоч сюди, хоч до столиці. Відібрати дитину в матері силоміць закон мені не дозволяє. Ні ви, ні опіка теж не маєте права, доки дитині ніщо не загрожує. Не згодні між собою — звертайтеся до суду.

— Як це не загрожує? У заметіль немовля понесла!

— От і треба з’ясувати, чому вона з немовлям у заметіль побігла. Опіка про це запитає. І я запитаю.

Дільничний піднявся на ґанок. Андрій, секунду подумавши, відступив убік, відчинив двері.

— Катю, виходьте. Тут дільничний, він дитину не відбере.

Вона стала поруч з Андрієм, досі в його светрі, з рожевим конвертом на руках. Від Максима за хвірткою очей не відводила. Він дивився на неї.

— Катрусю… Катю, пробач. Я нічого не пам’ятаю, присягаюся. Прокинувся, а ви зникли. Усю ніч вас… Ходімо додому. Ніколи більше такого не буде. Ти чуєш, Катю? Ніколи.

— Ти її за сорочечку підняв. Як кошеня. Пригрозив відвезти її до дитячого будинку.

Максим зблід.

— Я не міг цього сказати.

— Міг. Ти сказав.

Дорош поглянув на Катину руку. Широкий рукав сповз, і сині відбитки пальців на зап’ястку тепер бачили всі.

— Він залишив? — тихо запитав капітан.

Катя не відповіла.

— Катерино, — повів далі Дорош, — я поясню, а далі самі вирішите. На чоловіка можна подати заяву за побої. Коли вперше й без серйозних ушкоджень, справа адміністративна: штраф або арешт на кілька діб. Але потрібні докази. Лікар має оглянути синці й описати їх — сьогодні-завтра, поки не зійшли, не через місяць. Медичним освідуванням називається. До районної лікарні я вас довезу, якщо хочете. Заяву писати чи ні — ваше право, а сліди зафіксуйте. Можуть знадобитися.

Чернов розсміявся.

— Ти хоч розумієш, капітане, з ким розмовляєш? Вона з минулої весни з аптеки таблетки тягає. У неї…

— Геннадію Артемовичу, — перебив Дорош, не підвищуючи голосу, — продовжите, і ваші слова я теж запишу.

Чернов замовк. Уперед вийшла Наталія.

— Дозволите мені з нею поговорити? — запитала вона в дільничного тихим рівним голосом. — У хаті, без сторонніх. П’ять хвилин.

Дорош подивився на Катю. Та подумала й кивнула.

— Нехай. Наталія мене вночі вивела.

Чернов повільно повернувся до дружини. Обличчя застигло, поважчало.

— Вивела? Ти?..

Вона не відповіла. Пройшла крізь хвіртку розчищеною доріжкою, повз Андрія — так близько, що він відчув солодкий чужий запах парфумів і холодного хутра. На ґанку затрималася, дивлячись на нього. Він дивився поверх її плеча, на річку.

У сінях вона зупинилася ще раз. Крізь прочинені двері Андрій бачив, як мати підвела голову до стіни. Два цвяхи тримали жіночу пару лиж — вузьких, легких, із загнутими носами й потертим рудим камусом. На п’ятках — схрещені гілочки. Він повісив їх двадцять чотири роки тому, притягнувши із зупинки. Батько хотів спалити, але Андрій не дозволив. Тоді він єдиний раз у житті вкусив батька за руку…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Таємниці»

Усі історії рубрики