Я збиралася купити квартиру за власні гроші, але наречений зажадав відкласти угоду до весілля

Він розтулив рота, стулив, знову розтулив. Логіка, складена в його голові із соломи й тирси, розвалювалася, як картковий будиночок.

— Я злякався, що ти квапишся. Заради нас старався. Заради довіри.

Оксана розстебнула сумку, вийняла цупку папку. Новий договір купівлі-продажу із синьою печаткою пах фарбою й воском. Піднявши його, вона з розмаху грюкнула паперами по стільниці — гучно, як постріл у тирі.

— Квартиру я купила вранці, — промовила вона, карбуючи слова. — Ти тоді побіг машину прогрівати. Власниця одна — я. А тепер слухай, невдалий інвесторе. Весілля не буде. Завтра заберу в ресторані свій аванс за бенкет. Обручку можеш віднести до ломбарду. Зараз збирай манатки.

Віктор дивився на договір розширеними зіницями. Очі, здавалося, ось-ось вискочать з орбіт: до нього нарешті дійшло, що п’ятимільйонний куш пролетів повз, просто в бетонну стіну.

— Ти обдурила мене?! — заревів він, знову наливаючись буряковим кольором. — За моєю спиною підписала? Та ти меркантильна!

Він тримав телефон. Тремтячі пальці квапливо тицяли в екран.

— Мамо!

Мабуть, гучний зв’язок він забув вимкнути. У відповідь пролунав бадьорий бас Світлани Ігорівни — так ті, хто помирає, не говорять.

— Вітенько, вийшло?

— Вона квартиру купила! Мене кинула! Ще вранці! Ось папери! — Віктор істерив і тупав ногою.

Із динаміка вихопився свистячий вдих, наче Світлана Ігорівна вдавилася повітрям.

— Як це купила? Куди ти дивився, йолопе? Для кого я інструкції писала?

Оксана ступила ближче й нахилилася до мікрофона телефона у витягнутій руці Віктора.

— Добрий день, Світлано Ігорівно, — сказала вона нудотно-улесливим голосом. — Серце вже відпустило? Чудовенько. Приймайте синочка-кошичка назад до материнського гнізда. На довічне утримання. Турботливий він у вас: пів зими продукти купуватиме. Якщо влаштується на роботу, звісно.

— Ах ти! — засичала Світлана Ігорівна, розгубивши рештки пристойності. — Аферистко! Ми на тебе до суду подамо! Ми…

Оксана обірвала виклик. Відчинила шафку під мийкою й дістала рулон цупких чорних будівельних мішків, що залишився після недавнього дрібного ремонту. Жорсткий пластик смердів і шелестів, як осіннє листя під чоботом.

Рулон полетів Вікторові в груди; той машинально впіймав його.

— Сорок хвилин, — Оксана подивилася на годинник смартфона. — Через сорок хвилин знайду тут хоч одну твою шкарпетку — викину з балкона. Слідом і тебе відправлю. Відлік почався.