Життя без прикрасКроки.
Серкан ішов по забутий на підвіконні телефон. Секунди три — ось і весь час, який я мав. Половинки таблеток я змахнув у долоню, баночку засунув на полицю й сховався в коморі серед мішків із рисом і банок з оливками. Двері причинив не до кінця: залишилася щілина завширшки в долоню.
Забравши телефон, Серкан затримався біля полиці. Я зрозумів, що зробив: повернув етикетку назовні. Він же незмінно ставив баночку написом до стіни. Серкан відкрив кришку, висипав капсули собі на долоню, покатав пальцем. У темряві я перестав дихати. Варто було йому розкрити хоча б одну…
Задзвонив телефон. Серкан здригнувся, зсипав усе назад і кинув баночку на полицю.
— Так, мамо. Іду. Усе зробив.
Він пішов. Ще двадцять хвилин я не виходив із комори. Колишній військовий лікар, головний лікар, шістдесят чотири роки — ховався між мішками з рисом, як хлопчисько, що вкрав варення.
Решту капсул я доробив, а баночку повернув на місце вже етикеткою до стіни. Цю роботу потім повторював щоночі до самого кінця.
У середу за сніданком Айше вирішила мене проекзаменувати. Мабуть, поромна історія їй усе-таки не сподобалася. Розливаючи чай, вона дивилася на мене й говорила синові турецькою:
— Хасан сказав, наш гість учора сам дістався до порома в Кадикьої. Мабуть, він не такий дурний. Зараз дізнаємося. Оксана розповідала: дружина в нього померла від раку, а він, знаменитий лікар, головний лікар, пухлини не помітив, доки не стало пізно. Ось який нам сват дістався. Дружину заморив, тепер узявся лікувати доньку.
Слова звучали голосно, виразно; з обличчя Айше не сходила усмішка. На пальцях виблискували сапфіри. Я мастив хліб маслом і чув від неї те, чим сім років мучив себе ночами. Як я, лікар, міг прогледіти хворобу? За всі сім років я так і не зміг себе пробачити.
Ніж і далі ходив по хлібу. Під столом я лівою рукою стиснув коліно — потім залишилися сліди пальців, синці. Відкусив, прожував і повернувся до Серкана.
— Яке у вас масло смачне, сільське. Дізнайся в мами, де вона його купує.
Він переклав. Айше ще секунду вдивлялася в мене, потім відкинулася на спинку.
— Ні, нічого не розуміє. Поглянь, жує.
І назвала фермера.
Донька поруч чула все й зрозуміла кожне слово. Під столом її пальці відшукали мою руку на коліні й обережно розтиснули її.
Я й зараз не знаю, як витримав. Напевно, сили давав страх за дитину.
Після сніданку я пішов подалі в сад і набрав Зейнеп. Стояв із телефоном біля вуха, дихав, а заговорити не міг. Їй вистачило цього дихання.
— Докторе бею, якщо хочеться поплакати, плачте. Але обов’язково турецькою: корисно для практики.
Я засміявся. Уперше за два дні — з мокрими очима, стоячи за кипарисами. Вона вміла витягувати з відчаю підлітків, робила це все життя. Тепер дісталася й до старого.
Удень з’явився Їлмаз: п’ятдесят п’ять років, срібляста шевелюра, золотий годинник, одеколон хмарою, а костюм коштував дорожче за мою машину. У вітальні він оглядав Оксану сім хвилин — я стежив за часом. Усі сім хвилин за неї відповідала Айше.
— Вона не пам’ятає, де залишила дитину. Ночами плаче. А одного разу газ не вимкнула.
Оксана сиділа на дивані, сонна, уповільнена, зі звичною усмішкою. Грала вона так, що мені було боляче дивитися.
Серкан повідомив докторові, що я теж лікар. Їлмаз повернувся до мене й доброю англійською почав пояснювати — поблажливо, наче перед ним був студент.
— Тяжкий післяпологовий психоз, стан погіршується. Без госпіталізації не обійтися. Колего, розумію, як вам важко це прийняти.
— Дякую… доктор. Я розуміти. Дуже сумно, — відповів я навмисне спотвореною англійською й опустив голову.
У нагрудній кишені сорочки лежав телефон. Запис ішов із самого сніданку: увімкнувши диктофон уранці, я його не вимикав.
Оксану повели нагору відпочивати. Тепер у вітальні нас було четверо: доктор, Серкан, Айше і я; я сидів біля вікна в кріслі, тримаючи склянку чаю. Їлмаз скоса глянув у мій бік.
— Ханимефенді, але її батько — лікар…
— Лікар з обласного центру, — відмахнулася Айше. — Турецькою ні слова не розуміє. Можете говорити вільно.
— Тоді її доправлять до мене в клініку вранці в понеділок. До середи висновок підготую. Експертизу суд доручить моєму колезі, з ним я вже розмовляв. Решту двадцять п’ять тисяч євро, як домовилися, — після судового рішення.
— Перші двадцять п’ять ви вже отримали. Решту отримаєте, коли дитина залишиться в Серкана.
— Нехай до понеділка не припиняє приймати капсули, — сказав Їлмаз, ковтнувши чаю. — Бракувало ще, щоб вона отямилася й заговорила. Нам потрібна картина.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.