Життя без прикрасСин промовчав. Я пив чай, дивився на Босфор і супроводжував турецьку мову кивками — так киває ввічлива людина, якій нічого не зрозуміло. Телефон у мене на грудях записував розмову, за яку саджають у будь-якій країні.
На прощання Їлмаз потиснув мені руку.
— Тримайтеся, колего, — промовив він англійською.
— Ви… хороший дуже доктор, — з помилками відповів я.
Увечері на килимі в дитячій я складав Максимові вежу. Він руйнував її, сміявся, а я знову брав кубики.
— Ще, дідусь тобі ще збудує.
Хатідже в’язала в кутку. На десятий раз Максим показав на мене пальцем:
— Деді.
Це було перше слово, з яким онук звернувся до мене. Турецька назва дідуся звучала майже так само, як наша.
Айше стояла у дверях. Вона підійшла, підхопила хлопчика й наказала турецькою:
— Не дозволяй йому вчити дитину своєї мови. Ще цього бракувало.
Вона винесла Максима. Хатідже опустила в’язання й довго не зводила з мене очей.
Уночі запис пішов до Емре. Через десять хвилин він надіслав одне слово турецькою: «Мюкеммель». Чудово.
Уранці в четвер я спустився до підвальної пральні, нібито по рушник. Там мене знайшла Хатідже. Зачинивши двері, вона тихо, але твердо сказала турецькою:
— Докторе бею, учора за сніданком я бачила вас. Коли ханим заговорила про вашу дружину, ви зблідли. Якщо слів не розумієш, від них не бліднеш.
Відмовлятися я не став. Няня кивнула, немов чекала саме цього.
— Вона наказала мені підписати свідчення, ніби Оксана ханим залишила газ відкритим, а я врятувала хлопчика. Нічого такого не було. Я відмовилася. Після відмови почула від неї: або підпис буде до понеділка, або мені доведеться повертатися до Трабзона, і рекомендацій вона не дасть. Трьох онуків мені треба годувати, докторе бею. Годую їх сама.
— Пообіцяйте їй підпис у понеділок. На той час підписувати нічого вже не доведеться. Якщо все-таки доведеться вибирати, вибирайте дитину, Хатідже ханим. Ви ж і раніше вибирали його.
Вона довго дивилася на мене.
— Аллах свідок.
І вийшла.
Того ж дня я зв’язався з нашим консульством. Жінка-консул вислухала мене.
— Вікторе Михайловичу, привозьте доньку за першої ж нагоди. Навіть у суботу приїжджайте. На документ для повернення нам знадобиться година.
У четвер удень зателефонував Емре. Я був із візочком у саду, Хасан курив біля воріт. Нахилившись до сонного Максима, я говорив тихо, наче воркував із ним.
— Знайшов, докторе бею. Чотири роки тому, через місяць після весілля, помер дід Серкана — Мустафа Демір, засновник холдингу з вісімнадцяти готелів. За заповітом першому правнукові дістаються сорок відсотків акцій. Поки дитина неповнолітня, часткою розпоряджається її законний опікун. Тепер розумієте?
Я розумів. Поки опікунів двоє, право голосу за цими 40% має й Оксана. Визнають її божевільною — залишиться один Серкан. Той самий, який посеред розмови встає з-за столу, щойно зателефонує мати.
— Є й інше, — продовжив Емре. — Ділова преса пише про об’єднання Демірів із готелями Османа Їлдирима. А неофіційно подейкують, що закріпити союз хочуть весіллям. У Їлдирима донька, Діляра. Їй двадцять шість років.
Уві сні Максим розкинув руки; соска залишалася в нього в роті. Дворічний хлопчик, за яким стояли 40% холдингу з вісімнадцяти готелів. І його мати — заради цієї частки її майже рік отруювали.
Увечері Оксана зупинила мене на сходах. Погляд став трохи яснішим. Швидко озирнувшись, вона зашепотіла нашою мовою:
— Тату, я дещо згадала. Якось сказала свекрусі, що хочу додому. Вона відповіла: якщо поїдеш, сина більше ніколи не побачиш. Я тоді вирішила, що мені через таблетки причулося.
Я поцілував її в маківку.
— Ні, доню, ти почула правильно. Але зробити цього ми їй не дамо.
Нам усе ще потрібен був свідок усередині родини. До кого звернутися, я знав із першого вечора: тоді в дальньому кінці столу в людини затремтіла склянка.
У ніч проти п’ятниці, закінчивши чергову підміну капсул на кухні, я вийшов і помітив біля фонтана людину. На лавці сидів Мехмет бей: халат, чотки в руках. Перебираючи намистини, він неголосно розмовляв із собою турецькою. Я наблизився, але за кипарисом зупинився.
— Аллаху, пробач мені… Бідна дівчинка, бідна дівчинка. Боягуз я. Старий боягуз.
З-за дерева я вийшов до лавки, сів поруч із ним і відповів турецькою:
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.